Якщо ви гадаєте, що мініспідниці тому і називаються "міні", що вони дуже короткі – вітаю вас! Ви думаєте так само, як більшість людей. І так само, як вони, ви не праві. А якщо ви вважаєте, що ці коротенькі спіднички вигадали задля того, щоб жінкам було зручніше вабити чоловіків, то знову вітаю. Це теж хибна думка.

Майже 90 років тому, у 1930 році, у консервативній Англії та й взагалі у всій Європі ніхто гадки не мав, що одного разу жінки вийдуть на вулиці у спідницях значно вище коліна. Емансипація жінок лише набирала обертів. Тоді минуло трохи більше 10 років від того історичного моменту, коли жінки в Британії домоглися виборчого права та отримали змогу заробляти на життя чимось ще, окрім виснажливої ручної праці або вчителювання. Проте, коли у 1930 році в Лондоні у скромній родині Куант народилася дівчинка Мері, її батьки, обидва – шкільні вчителі, вважали, що кращої кар’єри доньці годі й шукати.

Вони наполягали, щоб Мері стала вчителькою, але в Мері були інші плани. Вона пішла вивчати малювання та ілюстрацію, а потім влаштувалася на роботу до майстерні капелюхів у найпрестижнішому районі Лондона. І вже у 1955-му, у віці 25 років, разом із майбутнім чоловіком відкрила власну модну крамничку. Спочатку вона продавала речі, які могла знайти, і залучала клієнток завдяки своєму креативному оку та неабиякій здібності обирати та поєднувати вбрання. Із звичайних речей в неї виходили непересічні образи. Але дуже скоро Мері Куант зрозуміла, що ринок не в змозі запропонувати їй те, у що вона хоче вдягати своїх клієнток. Того, чого вимагав час.

А час наприкінці 50-х вимагав нової моди, невимушеної, демократичної, такої, що дозволяла би вільно рухатися, багато працювати і водночас виглядати стильно. Більшість знаних будинків моди працювали для дуже дорослих та дуже заможних клієнток. Натомість Мері Куант одною з перших запропонувала модний одяг для простих жінок за земною ціною. Щоб утримати демократичні ціни та весь час дивувати клієнтів новинками, вона працювала "з коліс". Із сьогоднішнього виторгу крамниці платила швачкам, які за ніч строчили нові моделі на завтра. Таким чином колекції постійно оновлялися, і магазин Мері Куант Bazaar тягнув до себе лондонських модниць магнітом – вони знали, що там на них завжди чекає щось новеньке. Принцип фаст-фешн Мері Куант вигадала задовго до того, як виник фаст-фешн.

Вона дослухалася до клієнток і вигадувала нові моделі, спираючись на їхні побажання, а також на те, що носила б вона сама. Мері Куант була найкращою амбасадоркою свого бренда, вона гарно презентувала на собі речі власного виробництва, а головне – її спосіб життя був саме таким, для якого вона розробляла свої колекції. Весь час у русі, безліч подій щодня, робота, вечірки, концерти – вона була з першого покоління жінок, які воліли встигати все. Товаришувала із зірками свого часу, відвідувала всі знакові події та навмисно вдягалася так, щоб виділятися з натовпу та гарантовано потрапляти до об’єктивів фотокамер і заголовків газет. Її стиль одягу ставав популярним, бо популярною була вона сама. Мері Куант була приречена стати зіркою інстаграму та інфлюенсером із мільйонами підписників, але, на жаль, у ті часи ще не вигадали ані інстаграму, ані слова "інфлюенсер".

З архіву The New York times

Читайте також: Часи підборів остаточно минають

А от мініспідницю вигадали саме тоді. Думки модних експертів щодо авторства цієї моделі не збігаються. Дехто вважає, що першим ультракороткі спідниці запропонував французький кутюр’є Андре Курреж. Але одне можна стверджувати точно. Назву спідниці "міні" вигадала саме Мері Куант і присвятила її своєму улюбленому автомобілю Mini. Маленьке стильне авто ідеально пасувало до її навіженого способу життя, а керувати ним, влізати та вилізати у швидкому темпі було тим зручніше, чим коротшою була спідниця. Сама ж Мері Куант казала, що мініспідниці вигадала не вона, а дівчата на Кінгс Роуд, які приходили до неї в крамницю, міряли короткі спідниці і благали: "Коротше! Ще коротше!" Вони вимагали спідниць, в яких можна було вільно рухатися, стрибати, вскочити на підніжку омнібуса та наздогнати потяг у метро. Спідниць, в яких можна було встигати за ритмом життя, що саме тоді почав шалено прискорюватись. 

Тож жодних зазіхань на те, щоб когось спокушати та зваблювати. Коротку спідницю було винайдено для зручності та мобільності. А якщо хтось подумає про мініспідницю щось погане… "Ганьба тому, хто погано про це подумає" – це гасло вищого британського лицарського ордену Підв’язки, найстарішого ордену в світі. За легендою, під час танцю з королем Едуардом ІІІ в його партнерки впала підв’язка з ноги, і дехто з придворних дозволив собі поглузувати з цього. Тоді король підняв підв’язку, пов’язав її на власну ногу і проголосив цю славнозвісну фразу, яка відтоді стала символом лицарства. 

Мері Куант зробила мініспідницю справжнім символом 60-х, але не зупинилась на цьому. Вона також зробила модними щільні кольорові колготки, які до короткої спідниці чудово пасували. Мері була першою, хто наголосив, що колготки – це не білизна і не другорядний аксесуар, який має бути непомітним, а це важлива та самостійна частина образу. 

Вона була першою в багатьох речах. Сміливо запозичувала фасони та стилі з чоловічого гардеробу, а також із дитячого. Однією з перших носила штани та брючні костюми, коли вони були далеко не так поширені серед жінок, як зараз. Зробила популярними круглі комірці "Пітер Пен" та сарафани на лямках, які виявились напрочуд функціональними та багатоваріантними. Вона взагалі вважала, що речі мають бути не тільки стильними та красивими, а, насамперед, функціональними та комфортними. Спеціально для прохолодної та вологої британської зими вона вигадала сукні-пальта, в яких можна було відвідувати урочисті події на відкритому повітрі або затишно почуватися у не надто добре опалених англійських будинках. Для славнозвісного та повсякденного британського дощу вона запропонувала яскраві дощовики та черевики з полівінілхлориду. 

З архіву The New York times

Читайте також: Мода на схуднення та всесвітня хода популізму

Однією з перших європейських дизайнерів вона вийшла на американський ринок, підкорила його і потім роками жила в літаках між Лондоном та Нью-Йорком. Однією з перших випустила на ринок другу лінію, більш бюджетну та доступну широкому колу споживачок. Ідея моди для всіх була дуже важливою для Мері Куант, тому вона не ховала власні доробки, а навпаки – розповсюджувала викрійки та схеми для плетіння, щоб жінки могли власноруч відтворити її модні сукні та трикотаж вдома. Таким чином безліч жінок із будь-якими статками могли долучитися до сучасних модних трендів. Не здивуюсь, якщо за цими викрійками Мері Куант, багато разів скопійованими, шили собі сукні й наші мами. 

Однією з перших вона поширила свої дизайнерські здібності за межі одягу, створювала також білизну, сумки, косметику, текстиль для інтер’єру. Однією з перших вона вибудувала справжню дизайнерську імперію, логотипом якої була скромна мінімалістична ромашка. Наприкінці 60-х вона була, безперечно, найпопулярнішою дизайнеркою Британії та досягла абсолютно небачених до того показників: за оцінками, близько 7 млн жінок мали у шафі принаймні одну річ виробництва Мері Куант. 

Першу королівську нагороду за значний внесок у розвиток британської моди Мері Куант отримала ще у 1966 році. А у 2015-му вона отримала звання Дами-командора – лицарський титул, що надається тільки найвидатнішим особистостям. 

І коли минулого року музей Вікторії та Альберта в Лондоні оголосив, що збирає сукні та інші вироби бренду Мері Куант для ретроспективної виставки, ефект був приголомшливим. Тисячі жінок зголосилися надати власні сукні та інші речі, які збереглися у них досі! Серед них були подружки дизайнерки, богемні зірки 60-х, але були там і пересічні жінки, колишні медсестри, машиністки та вчительки. Одна жінка розповіла, що брала із собою сукню Мері Куант до Антарктики, щоб вдягнути її на Південному полюсі!

Мері КуантОт що буває, коли ти стаєш живою легендою. Так, живою, бо Мері Куант і досі жива і час від часу дає інтерв’ю. І після усіх неймовірних досягнень та здійснених мрій, що були в її житті, якщо її питають, який день був для неї найщасливішим, вона відповідає: "Коли народився мій син Орландо".

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube