Карантин будь-якого життєрадісного неробу перетворить на домашнього філософа. Хтось згадає про мудрі книги, хтось про фільми, які "про все це попереджали", хтось за лічені дні перетвориться на вірусолога-самоука з 1000+1 порадою, що треба робити, пише для "Тижня" Дмитро Крапивенко

Схильні до мінору згадають, що слово "криза" в його первісному значенні є ніщо інше як суд Божий, отже й Апокаліпсис десь не за горою. Пандемія випробовує всіх, бере в довготривалу осаду та дає змогу показати своє справжнє обличчя, стирає межу між "бути" і "здаватися".

Передовсім це стосується можновладців, особливо перших осіб держави. Те, що там у Конституції та законах написано – гаразд, але хто ж знав, що історія змусить скористатися всіма цими повноваженнями? Авторитарним лідерам – чи то радгоспному диктаторові Лукашенку, чи то комуністові ХХІ століття Сі Цзіньпінові – додаткової влади не потрібно, тож вони й у кризу правлять у звичному для себе режимі. Президенти та прем’єри демократичних держав не надто поспішають бавитись у бонапратів, але відчувають тягар відповідальності та необхідність швидкої реакції, тому й діють несподівано різко, без зайвих дискусій.

Читайте також: Українці змушені перекладати на свої плечі левову частку роботи безпорадної влади

Українська ситуація унікальна. Запит на "сильну руку", якщо вірити соціології, у нас чималий. Однак усі спроби побудувати тут авторитаризм пострадянського штибу був приречений на провал. На цій суперечності й зіграв Володимир Зеленський: він, із одного боку, помітно копіював білоруського "бацьку" у своїй манері спілкування з чиновниками, але водночас підтримував імідж милого "свого хлопця", що ходить без краватки, миролюбного й дотепного сім’янина, який понад усе прагне, щоб на Донбасі "просто припинили стріляти". Пандемія внесла свої корективи в цей баланс. Надзвичайна ситуація дала змогу насолодитися владою вповні, киваючи на ефективність китайських методів і згадати про зіграну колись у комедії роль Наполеона.

Однак "Слуга народу" подібна такою ж мірою до Компартії Китаю, як Умань до Уханя, а звідси витікає одне: створити пародію на китайські (та в принципі будь-які інші авторитарні) порядки професійні КВНщики, звісно, можуть, але не більше. Щоб удар кулаком по столу був переконливим, треба щонайменше мати кулак чималого розміру. Злагоджене виконання наказів можливе там, де існує відповідна вертикаль. В українських президентів часто виникає ілюзія наявності такої вертикалі. У кращому разі вона обмежується слухняним апаратом МВС і підпорядкованими йому підрозділами. У випадку Януковича цього забракло, і коли була спроба долучити до впокорення Майдану армію, система посипалася.

Пандемія – виклик іншого гатунку, і тут навіть на початковій стадії розраховувати суто на поліційні сили не доводиться. Недореформований МОЗ, місцеві мафії, які в багатьох регіонах є реальною владою, величезний шмат тіньової економіки, неситі олігархи, паніка та, як наслідок, брак найнеобхіднішого – засобів індивідуального захисту – як дати ради цьому? У сценарії серіалу "Слуга народу" такий поворот сюжету не був передбачений.

Читайте також: У часи пандемії Україні загрожують некоментентна влада й несвідомі громадяни

Якось один чин, що був наближений до верхівки безпекового сектора за президентства Порошенка, у приватній розмові сказав, що однією з вагомих причин, яка стала на заваді запровадженню воєнного стану, був сумнів у тому, чи працюватиме де-факто те, що передбачено відповідним законодавством де-юре. Проводити швидкі мобілізаційні заходи можна в умовах тоталітаризму (100% не наш випадок) або за наявності сильних державних інституцій і законослухняного суспільства (200% не наш випадок). Схоже, нинішні можновладці, які бачили у запровадженні надзвичайного стану по всій країні вихід, теж збагнули, що за грізним статусом не виникнуть якісь серйозні дії, що суттєво відрізнятимуться від нинішніх.

Однак несправедливо було б у ситуації, що склалася, кивати тільки в бік влади. Від неї залежить чимало, але не все. Гречку й туалетний папір скуповують не люди з Банкової, панічні фейки в соцмережах поширюють звичайні пос­политі, часто "за покликом серця", пікніки під час карантину теж не народні депутати влаштовують. І річ не в концентрації поліціянтів на квадратний метр площі. Плата за інфантильність настає доволі швидко – темпи поширення вірусу свідчать саме про це.

Водночас спільна біда вкотре розбурхала волонтерську енергію: небайдужі громадяни й під час карантину готові підставити плече медикам, на яких, будьмо відверті, сьогодні й уся надія. Ну а для тих, хто звик сподіватись на Бога, теж є новини: і священики, і віряни повинні визначитися, в якому столітті вони живуть: у темні віки, коли поцілувати ікону й померти було соціальною нормою, чи у ХХІ столітті, де навіть ченці шанують санітарні норми, а храм за потреби можуть перетворити на шпиталь, коли у звичайних лікарнях бракуватиме місць. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube