Шалійте, шалійте, скажені кати!
Годуйте шпіонів, будуйте тюрми!
До бою сто тисяч побірників стане.
Пірвем! Пірвем! Пірвем всі кайдани!
(Українська народна революційна пісня)

Після сьогоднішнього суду над т.зв. Васильківськими терористами ймовірно буде багато фото і відео репортажів, простирадла текстів і гігабайти коротеньких новин. Повторювати їх у мене нема ні часу, ні бажання, ні натхнення.

Напишу так, як я це бачила. Так як я це спостерігала понад два роки і як це завершилося сьогодні.

Напередодні дня незалежності двох моїх друзів, яких я знаю з п’ятнадцяти років – Сергія Бевза та Володимира Шпару – київських лідерів Патріоту України та Соціал Національної Асамблеї, а також Ігоря Мосійчука, який на момент затримання був головою Київського обласного осередку СНА – було арештовано.

У них в офісі було знайдено якусь алюмінієву колбу з будильником і якимись дротами, яку одразу ж охрестили «вибуховим пристроєм осколкової дії». З офісу колбу виносив співробітник СБУ голими руками.

Для всіх було вже тоді очевидно: або СБУшник хоче покінчити життя самогубством на очах у десятків журналістів, або, що вірогідніше – ніяка то в нього у руках не вибухівка – муляж.

Починалося тоді все настільки безглуздо, що ніхто першого ж дня, коли затримали хлопців не повірив, що це може протривати більше доби. На ранок, після ночі допитів хлопців таки відпустили. Вони одразу ж дали прес-конференцію де розповіли про деталі усього, що відбувалося. Казочка, яку намалював відділ СБУ по боротьбі з тероризмом, аби виправдати своє існування звісно ж розвалювалася – недолугі силовики навіть не змогли вдало сфальсифікувати справу…

Після конференції ми спілкувалися біля будівлі УНІАНу. Володимир, він же ж Гуманіст – розповідав зі сміхом про те, що для повної постановочності того, що відбувалося напередодні не вистачало величезного червоного годинника на корпусі алюмінієвої бляшанки, який би посекундно відраховував зворотній відлік. Також розповів про те, що СБУшники намалювали в матеріалах справи, що ніби-то годинник, звичайнісінький будильник з 12годинним циферблатом було заведено так, щоб він здетонував вибухівку через дві доби. Де на 12годинному циферблаті працівники СБУ знайшли аж 48 годин залишиться загадкою для істориків.

Пам’ятаю, що ми усі довго і весело ділилися враженнями від того що відбулося, багато сміялися, хлопці планували після ночі допитів поїхати відпочити додому. Тоді я їх бачила останній раз на свободі. Ввечері того ж дня усіх їх, уже названих в ЗМІ «Васильківськими терористами» було арештовано. Усі наступні рази я їх бачила тільки через ґрати судової клітки.

Святошинський суд і, зокрема, суддя Бурбела – це унікальне явище, якесь абсолютне зло в і без того далеко не досконалій системі українського судочинства. За ці два з половиною роки він примудрився позбавити одного з підсудних – Ігоря Мосійчука права бути присутнім у судовому засіданні та права на останнє слово та участь в дебатах (через те, що той мав «нахабство» виконувати державний гімн). Далі Мосійчука за наказом цього ж судді перевели ще до Березанської колонії суворого режиму (і це до вироку суду), де він провів у повній ізоляції кілька місяців, неодноразово піддавався тортурам, утримувався у відверто нелюдських умовах. Після того, як справою зацікавилася уповноважена з прав людини (на той момент уже – Лутковська) Бурбела позбавив дружину Мосійчука права на побачення з ним. Прокоментував це так: «А менше треба було скаржитись».

Сьогоді ми всі мали нагоду вперше побачити Мосійчука після видалення його з зали суду. Мали нагоду але більшість з нас таки його не побачила, бо злякавшись преси, народних депутатів та мітингу під будівлею суду Бурбела обрав для останнього засідання найтісніше, найзадушніше і найзамизганіше приміщення. Коли бійці «Грифону» вирішили, що більше не хочуть нікого пускати, то оголосили, що зал уже повний і перестали пускати навіть журналістів.

Я була серед тих кого не пустили. І серед тих небагатьох кому вдалося бодай прорватися у будівлю суду (туди теж з певного моменту перестали пускати).

Телефонний зв’язок глушили, до Інтернету для перегляду онлайн трансляції вдалося підключитися тільки з кількох планшетів. Було дуже погано чути, через те, що Бурбела замість читати вирок у голос – читав собі під ніс якісь заклинання (ймовірно, викликав собі на підмогу Диявола)…

З почутого було ясно: попри усі докази наведені захистом, попри абсурдність звинувачення, попри те що справа шита білими нитками, що деякі фальсифікації настільки бездарні, що вже через їх наявність і озвучення у судді під суд треба самого суддю віддати… попри усе це суддя озвучив «усі доводи наведені захистом і підсудними – непослідовні і дійсності не відповідають і єдине, що мають на меті – уникнення відповідальності у вчиненому злочині»… Себто – «визнати винними» спираючись на експертизи експертів з української мови, які не дуже цю мову на слух розуміють і які проводять експертизи спираючись лише на літературне творіння Адольфа Гітлера про «його боротьбу».

Це все тривало понад три години. Ми вже перестали дивитись відео і просто невидячими очима дивилися у пустку, слухаючи чергову пустку, яку вивергав суддя. Через три години почалося «визнати винними у цих, і цих, і ще тих злочинах за усіма статтями обвинувачення», «всім по 6 років ув’язнення», «запобіжний захід залишити без змін»…

Судова зала вибухнула обуренням. З клітки, де знаходились підсудні на Бурбелу вилили якусь рідину. Суддя образився. Далі, можливо, на нього чекала б доля героя шедевру Зюскінда – розірвали б на шматки із блаженними усмішками на устах, але суддю врятував «Грифон» – його винесли під білі рученьки у невідомому напрямку.

Хлопців вивели з клітки у підвальні приміщення суду, де утримують в’язнів перед транспортуванням чи судовим засіданням…

З вулиці лунало «Суддя, пам’ятай – Янукович не вічний», «Суддя, ми прийдемо до тебе додому»… Вже не дощило, в повітрі витало передчуття продовження усього цікавого, Бурбела десь ховався, хлопців мали вивозити з суду через ворота у супроводі кількох міліцейських авто (так вже було заведено – надавати їм додаткові авто супроводу).

Все ніби стихло. Люди приготувалися до чекання. Зайняли позиції біля виїзду з суду для мирного пікетування.

«Беркут» налетів без попередження. Ніхто нікого не вмовляв розходитись. Ідея була в іншому – тим «беркутятам», які не встигли розважитись 30 листопада на Майдані Незалежності дати змогу розважитись 10 січня.

Все тривало лічені хвилини. На людей ніби накотилася лавина. Кийки, газ, валили на землю і добивали лежачих. Все це живим комом не відступало – котилося по вулиці, виїзд був звільнений – автозак поїхав. В паніці люди не помічали втрат. Достеменно відомо про те, що є затримані, але досі невідомо кого саме затримано. Одного з хлопців знайшли на тротуарі, він не відчував ніг. На одній нозі у нього була страшна рвана рана (через діру в плоті було видно кістку) від шпиля паркану, на який хлопця кинули «беркутівці», друга нога також з його слів страшенно боліла – там, ймовірно був закритий перелом, у нього був розбитий ніс і забої на щоках. Хлопця звати Бойко Сергій, він активіст ВО «Свобода», дивом йому вдалося вижити після цього нальоту. «Беркутівці» кілька разів протопталися по ньому, коли вже він лежав нанизаний на шпиль паркану, били ногами в обличчя… потім пішли добивати інших…

…Я стою на колінах біля цього хлопця… з ноги в нього вже не сочиться кров. Чому? Чому клята кров не йде? З такої рани має йти кров! Де ця швидка? Де клята швидка?!!

Я тримаю його за руку і не знаю чи йому це допомагає, чи навпаки шкодить. Здається мені це потрібно ще більше, ніж йому. Він стогне від болю – зараз йому намагаються ще до приїзду лікарів дезінфікувати рану, навіть не можу уявити собі цього болю – я раніше ніколи такого не бачила. Періодично він норовить втратити свідомість. Потім каже: «Я не відчуваю ніг». Ми в паніці: що робити в таких випадках – не знає вже ніхто з нас. Де клята швидка?!! Замість швидкої навколо – журналісти, адвокат і декілька громадських активістів. Ніхто не проводить зйомку – всі надають допомогу.

Потім приїхала швидка. Активісти, юристи, журналісти – самі перекладають потерпілих на дикого виду носилки. Вони роблять це обережно. Лікарі б не церемонились.

Потерпілих щонайменше троє. Принаймні я знаю про трьох. Але машин приїжджає п’ять чи шість – значить потерпілих таки більше.

Тяжко пораненим, зокрема і Сергію – першу професійну лікарську допомогу надають вже у машині.

Я ніколи не забуду це відчуття. Це не страх – боятися вже не було чого. Не біль – мене не били. Не розпач – у мене шок, я спокійна як удав. Це сум. Коли тобі плюють в обличчя, а потім вертаються щоб ще й його набити. Хоча ти в принципі і від плювка ще не оговтався.

Я ніколи не забуду вирази облич моїх друзів. Тих, які відправлялися з молотка Бурбели на 6річне ув’язнення фактично ні за що… Того, що втрачав свідомість на тротуарі біля будівлі суду… Все не так фатально, все це не кінець світу – будь-який термін це лише деякий час перед виходом на свободу. Аби тіко довічним той термін не був. Будь-які рани заживають і Сергієві заживуть і все буде добре.

Сумно через те, що починаючи від 30 листопада і закінчуючи сьогоднішнім днем ще жодного разу втрати з протилежної сторони не перевершили втрат зі сторони нашої. Так, саме нашої. Я теж по цей бік. З іншого боку барикад – тирани.

Сьогодні в суді на ув’язнених хлопцях були взягнені однакові футболки. Малюючи їх дизайн вже від початку розуміла, що найточніший вислів сьогодення вже колись написав народ в одній доволі непоганій революційній пісні, які нарешті мають стати пророчими… ну ви розумієте, це я, так би мовити натякаю – може “харе” бігати від Беркуту? Може пора почати бігати за ним? Може досить ходити на суди? Може пора почати судити?

За волю народу, за його права
Не страшні кайдани, солодка тюрма,
Бо вільного духу не скути в кайдани!
На смерть! На смерть! На смерть вам, тирани!

Не неупереджений журналіст
Ганна Сінькова
спеціально для ІНФОРМАТОРа