Блок-пост від моєї хати метрів за чотириста. Стоїть там з десяток мордоворотів. Автомати на грудях, гранати у кожного. Хизуються… Дядьків перепиняють, авто обшукують. Кулемет, а може й не один у них. Але – байдуже. Ми б їх найближчої ночі з хлопцями викурили.

Навіть стрічок колорадських не лишилося б. І прапорів поганських. Нас на вулиці п’ятеро, які служили. Ходили дивися… Байдуже, що кожному за п’ятдесят. Руки зброю пам’ятають… І ходи-виходи знаємо. Це ж наше село… Та де взяти ту зброю?

Мій знайомий не вперше збивається на гіркі розпачливі слова. Ми чи не щотижня розмовляємо відтоді, як на Луганщину прийшла озброєна Путіним біда.

То я зателефонує, то він. Про що б говорили, завершує мій знайомий образою. Образою на українську владу.

– Чому вона так не довіряє народові? – гарячкує він. – Чому так боїться зброї у наших руках.

Вперше він заговорив про болюче, коли міліцейські відділки без супротиву, і наче за встановленим графіком, стали віддавати збройні арсенали терористам. «Чому не роздати було її людям. – адже наперед знали, що захоплюватимуть?» – спочатку чолов’яга просто дивувався. А коли те саме зробили й сбушники зі своїми запасами, й «трофейні» автомати почали роздавати бажаючим просто з вікон обласного управління СБУ, перейшов на матюки, яких раніше я від нього не чув.

Не можна зараз відкривати вільний доступ до зброї – почнеться громадянська війна. Так говорить нинішня влада.

Були свої резони і у Кравчука, і у Кучми, і у Ющенка, і у «папєрєдніков». Влада завжди боялася, що на вулицях почнеться криваве казна-що. Безладне і невпорядковане застосування зброї. В результаті всі роки незалежності зброя в Україні використовувалася виключно «впорядковано» – стріляли здебільшого бандюки у мирних громадян. Або – охоронці політиків і бізнесменів – у тих, хто на них зазіхав.

Тобто, влада і криміналітет були озброєними і захищеними, а народ «впорядковано» – ні. Кому треба було вистрілити, завжди знаходив з чого. І шукали і знаходили всі – крім того, кому держава найбільше не довіряє. Тобто – всі, крім народу.

Та повернімося до нашого з вами сьогодення.

Скажіть, будь ласка, якби наші «доблесні силовики» на початку «російської весни» віддали наявні у них арсенали не бандитам і «туристам Путіна» – що було б? Громадянська війна? Категорично ні! – стверджує мій знайомий. Він переконаний (а йому зблизька видніше) – іскру війни загасили б, не давши розгорітися. Загасили б такі, як він.

А якби нашому народові відкрили вільний доступ до зброї раніше, нинішня «російська весна» стала б неможливою у принципі. Подумайте самі: багато хто ризикував нападати свого часу на Запорозьку січ? Отож бо й воно.

Збройного сусіда або бояться, або побоюються, а беззбройного – ніхто.

Та й світова історія доводить: війни найчастіше спалахують не там, де на руках народу багато зброї, а там, де її немає.

Російська агресія проти України додала аргументів у суперечці про вільний доступ населення до вогнепальної зброї.

Аргументів вагомих. І всі вони – «за». Тим більше, коли держава не здатна захистити своїх громадян.