Виявляється, посіяти паніку в мегаполісі дуже просто – і хтось недобрий цим вдало користується.

"Алло, Діма? Ти де? Діма, слухай мене уважно! У місті облави на чоловіків! Військові хапають усіх в автобуси і везуть в армію!".

Вам смішно? Мені б теж було. Якби це не казала моя мама, яка дзвонила мені з цими "новинами" вже в передінфарктному стані. Вона наслухалася чергових "очевидців", у яких синів "забирали" в зону АТО просто з супермаркету.

Тож було не до сміху – зло брало. На рідну людину, яка так швидко піддалася паніці. На цинічних організаторів цього "вбросу", що додав сивих волосин моїй матері. На тисячі харків'ян, які легко повісили локшину на свої вуха та пішли ділитися нею з усім містом.

Про те, що людей забирали звідусюди. Що хапали на вулицях, у метро, в тролейбусах. Що пакували сотнями. Двісті чоловіків – на "Барабашово". Півтисячі зняли просто з безлюдівського пляжу. Без документів. У самих плавках. На фронт.

Сотні випадків. Тисячі очевидців. І жодного фото чи відео з місця подій. Але ж повірили! Це класика. Суть цього прийому сформулював ще Гітлер – чим більша брехня, тим швидше і охочіше в неї повірять. Він активно ним користувався і підтвердив його ефективність на практиці. Як і багато інших після нього.

Харківська ситуація не унікальна. Подібна істерія синхронно нагнітається на Закарпатті і не тільки. Вона розповзається Україною. Може, з якоюсь іншою абсурдною легендою. Але однаковим професійним почерком.

Його можна розпізнати. Вкидання безглуздої інформації відбувається одночасно на кількох фронтах. У соцмережах і на форумах активізуються боти, які або безпосередньо "беруть участь" у події, або є родичами/друзями фігурантів. Але це – радше підтримка основної інформаційної атаки.

У реальності першу фазу здійснюють актори та агентура. Завербовані або банально куплені директори підприємств "напівсекретно" повідомляють підлеглим "сенсаційну" інформацію. Мовляв, ховайтеся, бо…

По ринках, крамницях і в громадському транспорті нишпорять жіночки, які нібито розповідають комусь по телефону про жахливі події, свідками яких вони стали: як забирають посеред вулиці сина, чоловіка чи брата - свого, подруги або колеги.

Ошелешені почутим оточуючі завмирають і слухають, слухають, не в змозі вже думати про щось інше. Ці "ньюсмейкери" мають гучні і добре поставлені голоси. Щоправда, їхні фрази є відчутно штучними, розрахованими на інформування сторонньої аудиторії, ця розмова зовсім не схожа на реальну телефонну бесіду.

У підсумку виявляється, що ледве не половина міста власними вухами чула та бачила "свідків", але ніхто не бачив саму подію. Головний удар робиться по цільовій аудиторії пліток – поколінню 50+, котре рідко користується інтернетом, має слабші навички розпізнавання фейків та інерційно більше довіряє чуткам.

Звичка радянського часу: на лавках під під'їздом розповідали більше правди, ніж офіційні джерела. З тієї ж епохи й інтерес структур державної безпеки до методів керування чутками, а відтак і громадською думкою. Схоже, їх можна привітати з успіхом.

У 2009 році на той-таки Харків сунула "ртутна хмара" після "вибуху" хімічного заводу в Краснограді, Лозовій чи Куп'янську. На міському інтернет-форумі поміж істеричними репліками "тікайте/ховайтеся" адекватні юзери радили спершу перевірити, чи є у вказаних містах хімзаводи, а також пояснити, як взагалі має виглядати обіцяний "ртутний дощ".

Поодинокі здогадки про "вуха" СБУ чи ФСБ виглядали фантастично. За кілька років місто раптом опанував інший психоз: незабаром зникне сіль – запасайтеся. Доки одні писали в мережі іронічні коментарі та монтували фотожаби, інші тупо змели сіль із прилавків магазинів.

Паніка перекинулася на інші регіони. У слід спецслужб також мало хто вірив – грішили на комерційні інтереси продавців продукту. Нині спецслужби згадують частіше. Але навіщо це їм?

Із Харковом усе здається просто. Як мінімум, хтось прагне посіяти недовіру до української армії та зменшити патріотичні настрої. Як максимум - зірвати третю хвилю мобілізації та розкачати політичну ситуацію в місті.

І хоч би як не старалися зараз військові комісари, керівник ОДА та інші відповідальні особи – осад усе одно лишиться. Бо в атмосфері напівправди корупційно-кримінальної України останніх років витворилися міцні штампи: диму без вогню не буває, брешуть усі, а офіційні джерела – в першу чергу.

З інформаційними диверсантами країна може дати раду досить швидко, було б бажання відповідних служб. А от що робити з ґрунтом, на якому так рясно зростає подібна полова – питання значно складніше. І мова не лише про Харків.

P.S. Кілька порад, як розпізнати фейк без інтернету

Важливі питання собі: Хто є джерелом інформації?

Чи я його знаю і чи маю підстави йому довіряти?

Які факти, а не слова, підтверджують цю інформацію?

Важливі питання іншим: Чи бачили ви це на власні очі?

Звідки ви про це дізналися?

Де фото і відео докази і чому їх нема?

Прізвище та контактні дані джерела?

Чи готові підтвердити вказаний факт під відеозапис або в присутності працівників міліції/СБУ?

Відповіді, як правило, вмить розставляють усе по місцях…