1 серпня 2014 року рівно о 17-й годині столиця Польщі застигла у хвилині мовчання в пам’ять героїв Варшавського повстання. Історики – й польські, й зарубіжні й досі дискутують, наскільки стратегічно виправданим був вибір польського Спротиву, що організував фактично приречене на поразку повстання проти окупації буквально за кілька місяців до поразки Рейху. Але про доцільність можна говорити тепер, з великої історичної дистанції. В епоху Варшавського повстання мова йшла насамперед про гідність.

Провідною силою повстання стала молодь, що не мала можливостей захистити польську державність перед навалою Гітлера і Сталіна у вересні 1939 року. У багатьох молодих людей просто не вкладалося в голову – як це їхня держава могла згаснути буквально за кілька тижнів, не маючи жодних серйозних резервів для опору агресорам. І з цієї точки зору логіка молодих ентузіастів Варшавського повстання нагадує логіку молодих активістів київського Майдану, які не могли зрозуміти, як це керівництво їхньої власної країни фактично відмовляється від державності на користь власних кримінальних інстинктів та середньовічних кремлівських амбіцій.

Адже студентам в Києві також радили дочекатися нових президентських виборів або неминучого економічного краху, до якого мала призвести хижацька й некомпетентна політика режиму Януковича. Але чекати неминучого – то не для молодої завзятої людини. І, незважаючи на жертви, яких можна було б уникнути, якщо б не було Варшавського повстання або не було б Майдану, можна сказати що це завзяття – те, що рятує країни й народи.

Дякуючи Варшавському повстанню чи кривавій битві під Монте-Кассіно поляки увійшли до історії Другої світової війни не як переможений народ, а як справжні герої, готові боротися й гинути навіть тоді, коли шансів на перемогу немає. Дякуючи Майдану українці входять в історію Європи не як народ пострадянських «терпил», що обожнюють чергового мерзотника, а як громадяни, здатні виборювати власне майбутнє. Це все, звісно й означає – гідність.

Й останнє, зовсім особисте. Цими днями мої польські друзі й колеги викладають у всесвітню мережу фотографії своїх дідусів і бабусь – учасників того знаменитого повстання. Але я впевнений, що прелюдією до зриву молодих поляків стало повстання приречених у Варшавському гетто – хоча його сенсу тоді не розуміли навіть самі мешканці окупованої польської столиці.

На час цього повстання мої родичі, які залишилися в окупованій нацистами Україні, давно вже були розстріляні у численних ярах, перетворених на братні могили. Але я впевнений, що хлопці й дівчата з гетто помстилися не тільки за своїх сусідів, закатованих у Аушвіці, але й за цих, буквально за кілька днів знищених окупантами людей. Й коли тепер я йду вулицею ватажка повстанців гетто Мордехая Анєлєвіча у Варшаві чи Тель-Авіві, я знову пригадую, що це означає – повставати, жертвувати, залишатися в пам’яті, рятувати гідність. Й від цього розуміння ланцюжок вдячності протягується до героїв Варшавського повстання й прямує далі й далі вгору, аж до «Небесної сотні»...