Нам рано радіти звільненим містам на Донбасі. Їхнє справжнє звільнення духовне, і до нього ще не близько.

Вчора мама була на дроті зі Слов'янськом, розмовляла із знайомою, яка сама уроженка західної України, але вийшла заміж за слов'янчанина, колишнього мента.

Так знаєте, про що зараз думає її чоловік? Про те, як втекти в Росію і перечекати АТО, щоб, не дай бог, не мобілізували. Все б це скидалося на банальне дезертирство, якби не його мотивація: "це не наша війна".

Вона, здається, поділяє позицію чоловіка, хоч і сама западенка (колишня вже). Звичайно, так думають не тільки вони, а багато-багато людей на сході, які не мають почуття приналежності до України і для кого Україна -- це абстрактний звук, який легко можна за нагоди проміняти на щось російське.

Це, в першу чергу, криза ідентичності. Але я не вважаю, що це проблема України. Це проблема кожного окремого громадянина. А думаю я так через те, що наш інший знайомий із Слов'янська за національністю росіянин, але він любить Україну і дуже радий, що "ополченці" втекли.

P.S. До речі, за ствердженням нашої знайомої, в місті ще й досі лунають поодинокі постріли. І це напевно не дивно, зважаючи на те, скільки зброї розійшлося в народі, відколи місто захопили "паребрікі"