Тепер я розумію, чому багато ветеранів після війни п'ють.

Важко пояснити, але - ніби, повернувшись живим, ти втрачаєш право на звичайну людську радість, ту радість, за яку не соромно. Ти ведеш доньку у перший клас, - сонце сяє, музика грає, святково вбрана малеча шумить, - а ти стоїш, і не можеш відмахнутися від думки, що діти Варга, діти Утьоса, діти Черепа, діти Кочерги батька за руку сьогодні не візьмуть. Ніколи не візьмуть, взагалі ніколи, і від цього темно в очах. Ти ідеш з доньками в аквапарк, ти частуєшся з ними в Макдональдсі, - все добре, поки випадкова думка не примусить згадати, і зненавидіти себе, і всіх оточуючих, яким байдуже на смерть Варга, байдуже на смерть Утьоса, байдуже на загиблого Черепа, байдуже на Кочергу, байдуже на Сократа, байдуже на Берега, байдуже на тих, хто зараз в полоні, поки ти жереш свою картоплю-фрі. Вони їх не знали, їх смерть ніби тут нікого не стосується. І ти не будеш кричати на все кафе, - "Вони загинули! Розумієте?! Загинули за всіх нас!" Який сенс? Пристидати людей, які ні в чому не винні, а просто відпочивають з дітьми, і, можливо, готові співпереживати, та цим переживанням нічому не зарадиш.

Зате радість, за яку соромно, - той же алкоголь, - не змінила свого смаку. Алкоголь - він і є алкоголь, відкрите падіння. Які питання до алкоголіка?.. Тим більше до алкоголіка-ветерана, суспільство до них завжди відносилося терпиміше.

Це не пост-травматичний синдром, це щось інше.