Наздогнала коротким телефонним дзвінком – Іванович потрапив під мінометний обстріл. Сказали лишень, що солдати несли його у простирадлі. Чи живий, чи виживе – ще не відомо.

Іванович - танкіст, щодня на своєму Т-64 їздив у самісіньке пекло – у Донецький аеропорт. Підвозив нашим "кіборгам" набої, на броні вивозив поранених, відганяв своєю гарматою сепаратистів подалі від терміналів, в яких тримають оборону наші десантники.

На його танку не залишилося живого місця – весь побитий осколками, прострелений у кількох місцях з гранатомета. Від вибуху снаряда башту перекосило і вона була схожа на старомодний кашкет сільського дядька.

Кілька днів тому Івановичу пригнали новий танк, точніше старий, з консервації, але у кращому стані. Капітан тішився як мала дитина, казав, тепер можна й повоювати нормально. Мінометна міна прилетіли звідти, із-за Донецького аеропорту.

Я не знаю, чи живий цей танкіст, я навіть не знаю як його звати - усі називали його або Іванович або "теща", бо постійно бубонів, по-родинному діставав молодих танкістів, щоб не забували ховатися від ворожих мін.

А тепер от сам… Під час останньої зустрічі він найбільше просив нас передати восьмикласниці Каті з Чернігова, щоб вона не переживала – танкісти отримали її листа і обов'язково виконають її прохання – виживуть і переможуть.

Сьогодні вперше за багато років хочеться плакати, а ще - молитися, просити у Господа, щоб цей танкіст у засмальцьованому комбінезоні вижив.

Я навіть не знаю як його звати, але мені хочеться знову привезти йому молока та свіжого хліба – так як він любить. І просто обняти його за плечі.

Івановичу, тримайся, Івановичу, будь ласка, живи! Ти ж пообіцяв це маленькій Каті з Чернігова. Чорт забирай, Івановичу, я хочу дізнатися як тебе звати!!!