Чи можна взагалі говорити про нинішню ситуацію без надриву і без драматизму? Вочевидь ми можемо виступати лише проти розпачу та зневіри. А от без драматизму ми ніяк обійтися не можемо, бо вже надто довго ми подовжуємо зволікання з вибором.

У цьому своєму зволіканні з вибором – геополітичної орієнтації, політичного режиму, культурної політики та соціальної системи відносин – ми зайшли в глухий кут.

Звичайно можна всю провину звалити на українську еліту, але і українська громада, від плоті і крові якої ця еліта є, теж не бажала робити вибір.

Всі подальші кроки пов'язані вже винятково з жертвою.

Неминучість жертви

Якому Богу чи богам, яким духам чи демонам ця жертва? Мабуть це не дуже важливо. Але якщо хочете, то це має бути жертва Фатуму в римській традиції. А якщо більш точно, то в древньогрецькій традиції це жертва мойрам (що тчуть нитки доль), а конкретно мойрі Лахесис. В римській традиції, де мойрам відповідають парки, мова може йти про десяту парку Деціму, яка намотує кужіль на веретено і тим самим розподіляє долю.

Саме перед цією богинею (Лахесис чи Деціма) українці завинили, бо вже надто довго вони подовжували свій вибір їм належної долі.

Причому ця ситуація жертовності створена не кимось або чимось. І навіть не богами чи демонами. Ця жертовність створена нами самими, чи точніше нашою елітою, дії якої ми підтримували своєю бездіяльністю.

Вочевидь це буде спокутне жертвоприношення. Але ця спокута буде не наперед, не за майбутнє, а за минуле. Все погане, за що ми маємо спокутувати провину, ми вже зробили. Тепер ми маємо спокутувати цю провину.

На початку незалежності ми могли зробити наш орієнтовний вибір легко, після 2004-го року ми могли зробити наш орієнтовний вибір важко, але безкровно і з мінімальними жертвами. В 2014-му нам доведеться робити наш орієнтовний вибір важко, криваво і з відчуттям великої жертви.

Наш вибір з 2014-го року перестав бути лише світоглядним, він став смисловим, екзистенційним і транзистенційним. Тобто цей вибір пов'язаний або з втратами наявного смислу життя, або з втратами самого життя, або з сутнісною зміною фундаментальних життєвих засад (транзистенцією смислу та перспектив), на яку спроможні не всякі люди.

Причому такий вибір є неминучий. Це означає, що ми не можемо оминути жертовність, ми можемо лише вибирати нашу жертву.

В принципі будь-яку жертву, окрім жертви життям, можна сприймати як зміну світобачення, всередині якого жертва є не жертвою, а відмовою на користь іншої ідентичності, всередині якої це не сприймається як втрата.

Але ж ми затяті – нас то́ркнуло, нас засліпило, нас оглушило і нам заціпило. Ми вшняпилися в старе так, що тепер будь-які зміни для нас обов'язково будуть драматичними і жертовними.

Здавалось, можна подивитися на сучасний світ та його перспективи, зрозуміти застарілість своїх уявлень і викинути геть свої національні міфи.

Але ж ні. Ми будемо до останнього чіплятися за свої старожитності, поки кров'ю не заллємо пів країни. Якщо нас "лякає не поразка, а перемоги вагота", то це значить, що війна обов'язково буде, і жертва неминуче станеться.

Ми вже всі готові до жертви. Тільки ми готові до різних жертв. Причому ті, хто готові до одних жертв, принципово не готові до інших жертв.

І дуже мало тих, хто бачить важливе в старому світі, чим можна пожертвувати так, щоб в новому світі це все не було важливим і не було жертовним.

Чомусь мені останнім часом приписують, що я особисто закликаю до війни.

Я до війни ніколи не закликав. Я завжди закликав до визначеності: хочете миру, погодьтесь на мирну жертву; хочете війни – є найкраща стратегія і будуть людські жертви на цій війні. Тільки давайте визначимося – чого ми хочемо, чим ми готові пожертвувати.

Відтак ось ці чотири жертви, які мені бачаться: жертва людськими життями української громади, жертва життям контрреволюційної еліти України, жертва свободою та ідентичністю українців, жертва частиною території України. Давайте обговоримо їх далі.

Жертва людськими життями української громади

Це та жертва, яку ми всі сприймаємо як найбільшу жертву. Наш історичний досвід показує, що українцями найбільше жертвували в першій світовій війні та в другій світовій війні. І зараз також українцями готові пожертвувати в новій світовій війні, яка б гібридна вона не була б.

Жодна країна зараз не хоче жертвувати життям своїх громадян, бо всі захоплюються позицією Франції під час другої світової війни – пожертвувати найменше, але бути серед переможців. Ніхто не хоче долі України у зв'язку з другою світовою війною – пожертвувати найбільше, і отримати сьогодні за своє тоді бажання незалежності звинувачення публічно росіян, а непублічно навіть європейців, у нібито нацизмі та фашизмі.

Отже весь світ дивиться на Україну і чекає – давайте, переможіть путінську Росію, пожертвуйте власними життями, а ми пожертвуємо матеріальними втратами через санкції і ще подумаємо, чи давати вам зброю.

Отже весь світ вирішив пожертвувати Україною, щоб вирішити свої проблеми, причому так, щоб ще й втратити в екзістенційному плані небагато. Україна це цап-відбувайло в сьогоднішньому світі, якого призначили на заклання.

І коли Президент говорить про те, що він прагне миру, то я прискіпуюсь до нього лише тому, що він не пояснює ціну цього миру, він мовчить про жертви, він не говорить, що прагнення миру може бути до якоїсь межі, і він не означує цю межу.

Президент не говорить світові про ціну миру для світу. Якщо світ хоче жертовності українців, то він має дуже дорого заплатити – так дорого, щоб решта держав у матеріальному плані була спустошена не менше України, якщо вони не готові втрачати людські життя своїх громадян.

Президент має сказати світові – хочете нашої жертви, принесіть свою. Але зробіть цю жертву такою, щоб ми бачили, що ви справді на нашому боці, що ви справді з нами.

Президент в своєму прагненні миру не опирається на свій головний ресурс під час війни – довіру українською громади та її мотивацію на нові цінності.

Політик такого масштабу як Президент зобов'язаний в революційній ситуації створювати та поширювати нові ідеали. Бо саме цього від нього очікують, саме це означає продовжувати революцію, саме це дає моральну перевагу не тільки над ворогом, але і над своїми закордонними союзниками.

Коли цього не відбувається, а натомість відбуваються непублічні торги з таємними соратниками Путіна та самим Путіним, то Президент втрачає довіру.

Мова йде про публічне оголошення вибору. Позиція національного лідера полягає у наступному – сказати прямо, публічно і недвозначним чином: територія країни неважлива, важливі людські життя, бо їх на відміну від території не повернеш.

Але в такому разі його не зрозуміють націоналісти і всякі інші праві традиціоналісти. Ось цього Президент і боїться.

В ситуації революційних змін не можна подобатися всім. Потрібно обирати, кому подобатися.

Отже з огляду на історичний досвід масова жертва людськими життями є для української громади найбільш неприйнятною.

Жертва життям контрреволюційної еліти України

Жертва життям контрреволюційної еліти може бути означена як сценарій "Майдан-3", який одразу може початися яз збройний Майдан і призвести до радикальної люстрації представників контрреволюційної еліти – корумпованих чиновників, політиків, які втратили довіру громади, та непатріотичних олігархів, яких влада так і не змогла приборкати.

Такий сценарій в принципі можливий, але потрібно розуміти ціну за таку криваву люстрацію контрреволюційної еліти – відкочування у розвитку країни на десятки років, повільний вихід з кризи і збільшення небезпеки втрати не тільки частини територій, але і незалежності країни взагалі.

В своїй роботі "Успішні та неуспішні революції або філософія протесту 2013-2014 років в Україні, частина 2" я детально описав історичний досвід революцій та зробив наступний висновок: "1) чим менше жертв в революції, тим краща довгострокова перспектива країни в цивілізаційному плані; 2) чим менше революція жертвує інтелектуалами та більше дослухається до них, тим більше досягнень вона може мати; 3) висока соціальна ефективність революції у власній країні може привести до її світового домінування; 4) дуже низька соціальна ефективність революції рано чи пізно приведе до руйнування країни (Німеччина, СРСР) чи довгих поневірянь країни (Франція)."

Але якщо говорити за великим рахунком, то жертва контрреволюційною українською елітою, хоча і ризикована, але більш прийнятна, ніж масова жертва людськими життями українців. Еліта має знати зась. Наша еліта зрештою заслуговує на те, щоб понести покарання. Вона цього заслуговує більше, ніж вся українська громада, яка в громадянських протестах показала себе більш гідною, ніж лідери, і яка у війні на Сході України досі намагається виправляти помилки своєї еліти.

Жертва свободою та ідентичністю українців

Ця жертва полягає у наступній стратегії – "давайте віддамо Путіну все, що він хоче, і не буде війни, не буде людських жертв".

Проблема у тому, що той, хто обирає орієнтацію на путінський режим, тобто обмінює індивідуальну свободу на імперську велич, вважає це ціннісним. Якщо людина вже вважає, що імперська велич більш важливіша за індивідуальну свободу, вона вже ментально не є українцем. Змушувати її жити в Україні протиприродно.

Жителі так званої території Новоросії в процесі війни за Донбас самовизначилися як українці не в національному плані, а в плані вибору на користь індивідуальної свободи. Тобто вони виявилися українцями за суттю, а не за орієнтацією на етнічну національність.

Це самовизначення та затятість українців в ментальному плані дає їм велику перевагу. Уявіть собі, що ми погодилися на все, що хоче Путін, і віддали йому всю Новоросію. Доволі швидко люди, що живуть на території Новоросії, зрозуміють, що вони все-таки не росіяни і затиснуть дулю у кишені.

А коли люди тримають дулю у кишені, вони неминуче доволі швидко дозріють до революції. Давайте згадаємо, що територія Новоросії це і є територія анархізму. Анархізм не менший ворог путінського режиму, ніж навіть український націоналізм.

Анархізм як ментальна характеристика людей території так званої Новоросії не так просто здоланий навіть російською пропагандою, бо буде наштовхуватися на засади архетипічного рівня. В цьому сенсі можна стверджувати, що українці на території так званої Новоросії архетипічно інші, ніж росіяни. Багато з них здогадується про це, і саме тому вони так доволі швидко самовизначилися як українці.

Відтак жертва свободою та ідентичністю українців, якщо вона і відбудеться, неодмінно призведе до анархізації Новоросії і руйнування путінського режиму на цій території.

Про успішне окупування решти території України навіть мова не йде. Там люди не просто будуть тримати дулю у кишені, там вони неперервно воюватимуть з путінським режимом. Там, що називається, у росіян земля горітиме під ногами.

Отже жертву свободою та ідентичністю потрібно розглядати як часткову (для певних частин території України), тимчасову (на недовгий термін) і самовизначну (тобто таку, яка відділяє по суті українців від неукраїнців).

Жертва частиною території України

Це найменш небезпечна, але для багатьох дуже болюча, жертва.

Територія це означення України зсередини традиційної національної ідентичності, де держава, нація та територія є нероздільними. Тепер ці явища розділяються, і вже ніколи вони не будуть поєднуватися. У нації як культурно орієнтованої спільноти буде своя доля, у держави, багато функцій якої переберуть на себе корпорації, буде своя доля, а у території буде своя доля. І все це будуть різні долі.

Отже ми опиняємося в ситуації, коли ті, хто не готовий віддати таку важливу з їхньої точки зору жертву, будуть воювати всупереч рішенням влади, всупереч ставленню до цього решти української громади. А це означатиме в тому числі ризик громадянської війни.

Ця жертва небезпечна з огляду на те, що значна частина українців не вміє мислити перспективою у десятки років, оскільки наша еліта не вчила цьому.

Особисто я не вважаю жертву територією країни жертвою. Бо в тому новому мережевому світі, в якому я вже живу давно, не територія, а топологія мережевих зв'язків має значення. Але для багатьох людей це жертва. І саме тому, я зазвичай мовчу про свої уподобання, коли мова йде про вибір інших.

Тому можливо від'єднати ментально територію Донбасу у нашій свідомості як територію чужинців, означити її в правовому полі як окуповану Росією. Мешканці цієї території повинні відчути свою власну поразку впродовж найближчого часу на рівні відношення українців до них як до чужих – ніяких виплат, ніяких сентиментів, ніякої довіри. Чужинці мають заплатити за смерть, за зраду, за брехню.

Повернення в Україну для них можливе лише через спокуту. Спосіб спокути нехай обирають самі. А ми будемо визначатися.
...

Отже ситуація така – жертви не уникнути, жертовність української громади непереборна, ми можемо вибирати лише жертву або змінювати своє власне ставлення до деяких втрат як до не жертовних.

Найкраще вийти з ситуації жертви це осмислити її як ситуацію отримання переваг. Але тут потрібна робота інтелектуалів та нашої еліти в цілому. Їм потрібно поспішити, бо терпець в української громади вривається.