Після переходу Криму під владу Росії він активно заселяється як українцями, так і росіянами. Хвилі тотальної русифікації, здається, давали підстави думати, що українці Криму навіки забудуть про своє коріння. Але Лютнева революція 1917 р. не лише докорінно змінила політичну ситуацію, а й показала, що кримське українство усвідомлює себе як інтегральну частину нової, вільної України. Яскравим свідченням цього стало підняття на всіх бойових кораблях Чорноморського флоту (що, навіть за свідченням тодішнього командувача адмірала О. Колчака, на 90% складався з українців) жовто-блакитних прапорів 12 жовтня 1917 р. – на знак солідарності з Центральною Радою.

Кривава боротьба за Крим між червоною та білою арміями у 1918-1920 рр. практично заморозила паростки кримського українського національного відродження. Більше того – відчуваючи відразу до всього українського через важку боротьбу з армією УНР, більшовицька влада, включивши Крим у 1921 р. до складу РРФСР, нахабно сфальсифікувала перепис населення того ж таки року, використавши в анкетах графу «слов’янські народи: росіяни, українці, білоруси», і, запланувавши відкриття російських, татарських, німецьких, грецьких, вірменських, єврейських, болгарських та караїмських шкіл на півострові, не подбала про відкриття жодної української!

Ситуація змінилась, коли імперсько-більшовицька влада вдалася до політики коренізації. Із зубовним скрипом місцеві чиновники змушені були дати дорогу місцевому українству. Та тільки-но вітер подув в інший бік, як місцева бюрократія, і передусім чиновники від освіти (серед яких було багато чекістських кадрів), знову методами брутального тиску на місцевих українців сфальсифікували перепис населення 1926 р. Проте навіть він зафіксував суттєву питому вагу українців у північному та західному Криму, а також у м. Керч та Євпаторія.

Наслідком українізації стало відкриття у Криму україномовних шкіл. На початок 30-х рр. їх на півострові налічувалось трохи більше 40. Але згортання «коренізації» поряд із масовими репресіями призвели до хвилі їх закриття – у 1937 р. їх залишилось лише 2. Щодо професійних училищ, технікумів та ВНЗ, то всі вони впродовж 20-30 рр. залишалися російськомовними…

Хвиля українського та російського переселення до Криму розпочалася не у 50-ті рр., а вже з вересня 1944 р. Згідно з рішенням Державного Комітету Оборони на півострів примусово поїхали люди, на яких покладалося завдання відродити Крим після розрухи, спричиненої як війною, так і депортацією кримських татар. Відтак комуно-імперська влада вбивала одразу двох зайців – розбудовувала розвалену економіку півострова і нещадно русифікувала українських переселенців у «плавильному котлі» будівництв Північно-кримського каналу, заводів у Симферополі та Севастополі.

Деяке полегшення настало за часів хрущовської відлиги, коли компартійна влада вже не могла ігнорувати думку великого числа переселенців, які вимагали дати їм можливість навчатись у школах рідною українською мовою. Для приблизно півмільйона кримських українців у 1955-1957 рр. було відкрито кілька десятків початкових українських класів у середніх школах. Апогеєм «турботи» влади про українців Криму стало відкриття у 1957 р. українських школи та інтернату у Сімферополі, впровадження обов’язкового вивчення української мови та історії УРСР у середніх школах та видання українською мовою місцевого рупора «Правди» – газети «Радянський Крим» і журналу «Виноградарство і садівництво Криму».

У 60-80 рр. Кримом прокотилась чергова хвиля тотальної русифікації. Півострів стає «райським місцем» для переселенців з РРФСР – відставних військових, міліціонерів, кадебістів. Саме вони культивували по відношенню до місцевого українства формулу «нет, не было и быть не может» і, по суті, продовжують цю справу і сьогодні. Тоді ж масового поширення набула ганебна практика звільнення батьками своїх дітей від вивчення в школах української мови. Чиновники всілякими способами штовхали українців до відмови від своєї мови та національності, українська ж мова на середину 80-х рр. практично була зведена до статусу меншовартісної.

Попри нещадну русифікацію хвиля національного відродження 1989-1991 рр. не залишила байдужими кримських українців (яких навіть за офіційними даними від 1989 р. проживало на півострові 625 тис.). Але складна політична ситуація на півострові призвела до того, що українська влада розпочала українізацію шкіл півострова дуже повільно та обережно (щоб не сказати – «мікроскопічними темпами»). Так, лише 1 вересня 1997 р. у Сімферополі була відкрита перша за часів незалежності українська школа-гімназія. А у 2006 р. на півострові функціонувало (принаймні, за статистичною звітністю) 7 українських шкіл. Українців же на той час налічувалось у Криму близько 25%, з них володіли українською мовою близько 70%, а вважали українську рідною мовою 40,4%… У цей же час газети Криму аж захлиналися, репетуючи про «тотальную украинизацию спьяну подаренного Хрущевым Крыма»…