"Брехня також буває святою, як і правда", - так свого часу сказав Гавлиїл Троєпольський.

Коли я вперше їхала на фронт, везла з собою тверді й непохитні ази журналістської етики, прищеплені з перших років роботи, маючи на меті викривати максимально достовірно й реалістично усі аспекти військових буднів, навіть найменш привабливі для тих, хто безоглядно сакралізує епічний образ воїна-захисника у кращих совкових традиціях. "Ми ж не адепти Кисильова", - міркувала собі.

Бездумна часом героїзація бійців, що у виконанні деяких ЗМІ чи блогерів набуває нестерпно-приторного присмаку, шалено дратувала. Безперечно, ті, хто тримає зраз кордони під вогнем, достойні любові, поваги, максимальної підтримки і вдячності з боку населення. Але при цьому, сьогоднішні захисники - це вчорашні цивільні, представники усіх без винятків прошарків суспільства. З усіма людськими слабкостями, що в умовах війни обходяться набагато дорожче.

"Через тебе вся Україна дізналася про те, хто такі "аватари", - напівжартома дорікнув один із громадських діячів і волонтерів після виходу колонки, де йшлося про бійців, що стикнулися з проблемою затяжних запоїв. Але затяжні запої є наслідками низки "підводних каменів", про які мовчати - злочин: це і проблема реабілітації та посттравматичного синдрому, із яким у своїй масі ми ще не навчилися боротися, і відсутність обіцяних ротацій, з якими стикаються переважно бійці ЗСУ, і депресивні, антисанітарні умови з відсутністю найпростіших благ, у яких тривалий час перебувають деякі підрозділи.

Внутрішні проблеми батальйонів, що подовгу ховаються від сторонніх очей за ширмою "слава-нашим-героям", накопичившись до певної межі, рано чи пізно прориваються назовні некрасивим скандалом на кшталт того, що вибухнув свого часу навколо батальйону "Айдар" або зараз навколо "Торнадо". Це стає каменем у власний город в інформаційній війні: "Фу, - дружно заявляє суспільство, - то представники цього батальйону - зовсім не білі й пухнасті, вони знехтували нашою довірою, ганьба їм!". "Ні-ні, такому-то підрозділу ми категорично відмовляємося допомагати!" - заявляють в одному поважному волонтерському фонді, мотивуючи відмову тим, що керівництво було помічене в перепродажі дорогих медикаментів. Але в тому ж підрозділі десятки чи сотні порядних людей, котрі вкрай потребують підтримки!..

Хочеться цього, чи ні, але проблеми є у кожному батальйоні, і вони приблизно однакові: хтось підсідає на алкоголь, хтось - на наркотичні медикаменти, хтось "грішить" схильністю до мародерства, хтось нишком торгує зброєю, ліками чи тими ж плодами мародерки. Хтось завжди веде свою, не вельми шляхетну гру. Водночас, нерідко це не заважатиме тим самим "грішникам" максимально якісно виконувати свою роботу на передовій. Жодне навіть найпорядніше керівництво батальйону фізично не здатне встежити за тим, що коїться в головах кількасот підлеглих і в який момент хтось із них зверне з заданого курсу.

З іншого боку, деяка правда має право лишатися нерозкритою для широких мас. Так, наприклад, істина про те, що боєць загинув не від ворожої кулі, а підірвався з необережності на власній розтяжці, або ще гірше, був ненавмисне застрелений своїми ж під час п'яної перепалки, не має жодної цінності ні для матері чи дружини загиблого, ні для суспільства. Це той випадок, коли варто наступити на горло журналістським цінностям в ім'я цінностей моральних, і написати в матеріалі завуальоване "загинув у бою". Водночас, про проблему фатальної халатності загалом говорити необхідно, як і прищеплювати новобранцям золоті правила поводження зі зброєю; необхідність наносити на карту усі міни й розтяжки (чим нерідко нехтують, поклавшись на власну пам'ять); вести та поширювати жорстку статистику таких безглуздих смертей.

Окрема тема - добровольчі батальйони, що так і не пішли ні під ЗСУ, ні під МВС, лишивши за собою право грати за власними правилами. Представники останніх приречені займатися піаром, пнучись зі шкіри, через що часом сторінки деяких із них у соцмережах місцями скидаються на яскраві бойовики. Там також іноді грішать гіперболізацією - заради ефектної картинки. Адже народові завжди хочеться "хлібу й видовищ", сліз, крові і котиків, і чим більш драматично й яскраво будуть викладені історії батальйону, тим більше надії на матеріальну підтримку з боку громадськості, а отже - подальшої життєздатності структури.

Військова журналістика, як і власне військова справа в Україні, переживає нині підлітковий період, чи то пак, вихід з багаторічного анабіозу, адже про більшість аспектів майстерності ми дізнаємося на власних шишках, по ходу війни. Вкрай важливо віднайти баланс між узагальненням та конкретикою, між розкриттям певних фактів, і - за потреби - їх замовчуванням. Навчитися визнавати й діагнозтувати деякі "болячки", на які страждають наші батальйони, піднімати проблеми, та при цьому не шкодити репутації конкретних підрозділів чи бійців. І, звичайно - перш за все - приймати й любити їх такими, які вони є - без рожевих окулярів, з усім людським, що їм не чуже.