Морські типові контракти доволі докладні. Їх укладали десятиліттями і щоразу дописували в них нововідкриті обставини й заморочки, але нічого не викреслювали. Наприклад, в «Балтаймі» досі є рядок, що фрахтувальник платить за вугілля, окрім вугілля для камбузних плит. Пароплави не працюють на вугіллі вже понад 50 років, плити давно електричні, але рядок залишився. Бо мало там що. Раптом знову стімпанк?

Але зазвичай усі ці аж до дріб'язку прописані контракти враховують, що документом описати життя і розмаїття світу все одно не можна і закінчуються словами «усе інше – за звичаями порту». Якби нашим депутатам хоч дрібку цього розуміння, ми б не мали купи невиконуваних законів, а нові плодили б стриманіше. Але ті, що приймалися б, – таки працювали. Поки що ж в нас настільки досконалі закони, що сама думка про їх верховенство лякає.

Звичаї портів і міст на глобусі розмаїті і склалися природним чином. За звичаями порту Київ, за маршрутку розраховуються при вході, за звичаями порту Херсон – на виході. Якщо в салоні натовп, пасажири із задніх дверей обходять по тротуару і передають гроші водієві у віконечко, ніхто чомусь не тікає, бо так не заведено. А в Одесі в деяких маршрутках, якщо їдеш не весь маршрут, можна платити половину вартості. Чому так? Бо людям зручно, і так усіх влаштовує. Всякому городу нрав і права. Чи варто взагалі це якось врегульовувати інструкціями? Партія «Свобода» закінчилася для мене як політсила, коли один з їхніх депутатів захотів подовжити години роботи столичного метро не менш як парламентським законом. У сад.

У Піреї є дві вулиці, на яких у п'ятницю-суботу торгують усіляким крамом. Будь-хто. Будь-чим. Це перше, що мав знати радянський моряк. Тому що справді будь-хто, включно із туристами й моряками. І триває цей д'юті фрі вже кілька тисяч років. Які шанси на те, що виконуватиметься закон, що цю традицію заборонить? Ось би нашу санепідстанцію, податкову та пожежників туди. Як думаєте, вийшло б? Чи спровокували б революцію?

У Стамбулі досі діє звичаєве право, успадковане бозна з яких віків: якщо будівельник за ніч вигнав стіну дому хоча б на 10 цеглин, зносити її не можна, нехай добудовує. Уявіть, що наш активіст-парканоборець і забудовник, який роками маринує землю, завтра прокидаються у Стамбулі. Вперше разом розплачуться і підуть пити воТку. Кінець кар'єри для обох. Може саме тому в Стамбулі вже 14 мільйонів мешканців, а в нас досі тільки три мільйони? І вартість землі й, відповідно, квартир, як на Марсі?

До речі, в Києві теж є площа, на якій вже 1500 років торгують пиріжками. Завжди. За будь-якої влади, за будь-якої держави, за війни і за миру. Назву не пишу, приховую від мерії. Які шанси в мера, якщо навіть він популістськи отруїться біляшем і вирішить припинити цю торгівлю? Навіть у комуністів за 70 років не вийшло. Тому – тільки цивілізувати, понаставити кіоски для вуличної їжі. Але ж наш мер саме бореться з кіосками, бо хтось йому сказав, що в європах таке не носять. А що нам Європа, якщо це звичаї нашого порту? І оті страшні «МАФи», з якими, як Лаокоон, бореться міський голова – також. Одна з чотирьох дореволюційних купецьких гільдій представляла саме таких наших давніх торговців – рундуки, ятки, скрині, лабази й таке інше. Хіба що замість кавомобілів були в них тоді самовари, й ніякий магістрат не ганяв. Європа – вона розмаїта. Поділ – теж ще та Європа. Треба позичати в неї не скопійовані до букви документи, а підходи. Не заважати людям, які вже домовилися, як щось робити зручно, і вже навіть до цього звикли. Партія «Самопоміч» закінчилась для мене на законах Гані Гопко проти курців і пивоварів. У лугосад.

Втішає тільки те, що закони, які суперечать «звичаям порту», в нашій країні намагаються виконувати лише перших півроку. А потім все якось непомітно повертається до здорового глузду. Всі почуваються порушниками, а так нічого, навіть уже не штрафують. Але є речі, які повернути до норми важко, як джина в пляшку. Ми живемо в країні, де диск із базою всієї митниці завжди можна було купити на Петрівці за 10 баксів. Такий звичай порту. У ваших європах теж так, еге ж? У світлі цього чергова ініціатива законотворців про сімки за паспортом мене не тішить. Спецслужби і так давно все про нас знають, а ось телефонні аферисти досі бомбили наосліп.

До речі, саме «закон про сім-карти» був чи не найдратівливішим у пакеті диктаторських законів 16 січня і призвів до соціального вибуху. І ось знову. Під шумок. Наче й Майдану не було.