Завжди дивувало, чому наші люди у містах і селах не посміхаються. А інколи і не вітаються при зустрічі. Навіть з сусідом по будинку.

Навіть зустрішвися очима.

На фронті поранені посміхаються, обіймаються, щиро вітаються, а живі і здорові ні. Чому?

Бо українці? Так ні ж, у Польщі, Італії, Португалії, Британії, Канаді і Штатах українці усміхнені і щасливі, а у нас ні. Бо там добре, а тут погано?

На знову ж ні. І там нашому брату буває дуже і дуже скрутно і боляче.

Так чому в очах українських українців не світить Сонечко?

Можете сперечатися з піною у рта, але у мене склалося таке враження, що там на сум і тугу просто немає часу. Пашуть наші українці там як прокляті, у повному розумінні цього слова. Так, заробляють, але ж пашуть копітко і з настроєм.

А знаєте, чому пашуть? Правильно!

Тому що там платять. Тому що там 6 мільйонів українців заробляють загалом фактично увесь бюджет Украіни без міжнародних кредитів, цілих 46 мільярдів доларів США.

А в нас люди не пашуть знаєте чому? Тому що українець ніколи не був рабом!

І не буде!

Рабський труд, рабські пенсії, рабські вибори, рабська російська з усіх гучномовців не будуть вічними.

І знаєте з чого почав я аби не бути рабом? Я став посміхатися будь-що і за будь-яких обставин.

Посміхаймося, бо ми того варті, сестри мої і брати - українці !