Те, що на останньому, авральному засіданні третьої сесії законопроект «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» попередньо схвалено, справи не міняє. Треба ж імітувати хоч якийсь прогрес. 

От і довелось президентові, на догоду депутатам, поспіхом, неконституційно внести на заміну погіршений текст: залишити народним обранцям право звільняти генпрокурора. Бо чим гірший проект, тим кращі його шанси у цій Верховній Раді.

Таке право заперечує Венеціанська комісія, бо вважає неприпустимим звільнення генпрокурора з політичних мотивів. Свята наївність.

Політичні мотиви справа десята, а перша – що тільки генпрокурор вносить подання про зняття депутатської недоторканості. Прокурор, якого можна увільнити одним натиском кнопки. Тож не питайте, чого депутати безкарно бешкетують.

Але далі цьому проекту не світить – нестачу 56 голосів не здолати. Як не світить і проектам недоторканому та децентральному.

Та на щастя їх провал чи на біду?

Тексти усіх трьох проектів неякісні, конституційний порядок їх розгляду порушений, політичні розклади – програшні. Та якщо серцевина здорова, корисна Україні й українцям, то привхідні обставини можна полагодити. Було б для чого.

Бий депутатів, рятуй – суддів

Законопроект «Про внесення змін до Конституції України (щодо недоторканності народних депутатів України та суддів), № 1776 (http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=53602) має дві ключові ідеї:

Перша – позбавити народних депутатів недоторканності із перехльостом, аж до того, що кожен, хто запідозрить депутата у замаху на злочин, може тягти його до буцегарні.

Друга – посилити недоторканність суддів, аж до того, щоб за певні злочини їх взагалі не карати, а про притягнення до відповідальності за інші – вирішувати у надрах самої суддівської корпорації.

Типу взаємозалік: суддя насолив – помстись депутатові. Не диво, що останніх така перспектива не надихає, диво – що вони її не відхиляють, а вовтузять понад рік.

Втім, політес – справа делікатна, а ми – люди чемні. Я ж не пишу прямим текстом, що думаю про ці президентсько-депутатські маневри.

Ні, обливатися сльозами над таким законопроектом не доводиться.

Вся влада – суддям!

Ну, може й не уся влада, але точно – надмірна. Головні ідеї законопроекту «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», № 3524 (http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=57209) такі:

Перша – посилення суддівської недоторканності, хоч і менше як у попередньому.

Друга – поширення суддівського самоврядування за його природні межі: підбір, покарання, звільнення суддів вирішуються самою ж суддівською братією.

Словом, вніс президент законопроект, омріяний народом. З точністю до навпаки.

Народ: «Не віримо цим суддям, інших волимо!»

Президент: «Чую, народе мій, чую! Залишаться твої улюбленці, ще й зміну самі собі підбиратимуть».

Народ: «Вимагаємо очищення суддівського корпусу, справжньої люстрації!»

Президент: «Чую, народе мій, чую! Іще посилимо суддівську недоторканність!»

Ні, посипатись попелом над таким законопроектом не випадає.

Багато галасу із майже нічого

Те, що приймати законопроект «Про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації влади)», № 2217 (http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=55812) не можна – наразі аксіома.

Через руйнівний пункт про конституційне закріплення особливого статусу окупованого Донбасу. А як цей пункт вилучити, то приймати варто? Навряд чи.

Сутність законопроекту:

Перше – зберегти систему виконавчої влади на місцях, замаскувавши держадміністрації під префектури.

Друге – зберегти архаїчну систему місцевого самоврядування.

Окремі позитивні зміни проект передбачає, але систему залишає. До слова, совкову.

Про це іншим разом, а поки зупинимось на місцевому самоврядуванні. Бо воно найближче до людей, найбільше впливає на повсякденність. На жаль, з топ-політиків, останнє хвилює лише Юлію Тимошенко.

Елементарно, президенте!

Як почитати Конституцію, закони, дослідження, то місцеве самоврядування ніби трирівневе: територіальна громада – район – область. Між тим, так живе меншість українців – 22 318 029 осіб, або 46%.

Концепція реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні, схвалена розпорядженням Кабміну від 01.04.14 за № 333-р. меланхолічно констатує: «переважна більшість територіальних громад через їх надмірну подрібненість та надзвичайно слабку матеріально-фінансову базу виявилися неспроможними виконувати всі повноваження органів місцевого самоврядування».

У перекладі на нормальну мову – бідують там люди.

Але так не усюди. З тієї ж Концепції: «розвиток місцевого самоврядування фактично здійснювався лише на рівні територіальних громад міст обласного значення».

У цих містах живе 48% українців, місцеве самоврядування дворівневе: територіальна громада міста – область. І рівень життя значно вищий.

Щоправда, схвалена Концепція – 1 квітня 2014-го! Ні, я не натякаю на першоквітневий жарт, маю на увазі, що це вже за прем'єрства А. Яценюка, довіра до якого ще та.

З іншого боку, Концепція документ технологічний, за формальними показниками, а у формалізмі Арсеній Петрович – дока, він і країною керує наче робот у комп'ютерну гру грає.

Та й без концепції відомо де жити краще, люди ногами голосують: питома вага населення міст обласного значення невпинно зростає.

Міграційних потоки два:

Перший – роздрібна міграція селян до міст, урбанізація. Це – світова тенденція.

Другий – гуртова міграція, міста районного значення прагнуть значення обласного. Такими вже є 40% .

Це доказ убивчий: нічого крім статусу міста не міняється, люди лишень рвуться із трирівневого самоврядування до дворівневого. Три рівні начальства шия не витримує.

Дані взято із всеукраїнського перепису населення 5 грудня 2001 року. Ще тоді у містах обласного значення людей жило більше, як у районах. Зараз і поготів.

Тож законодавцям, які вчасно не відчули тенденцій розвитку, не зіграли на випередження, слід прилаштуватись хоч у хвіст міграційного потоку і, нарешті, повсюдно запровадити дворівневе місцеве самоврядування.

Натомість подейкують, що залежність рівня життя від рівнів самоврядування випадковість.

Однак, по-перше, краще випадково жити добре, ніж закономірно погано. А по-друге, це така ж випадковість, як сніг узимку.

Урядова Концепція неспроможність трирівневого самоврядування пояснює не картярським розкладом чи розташуванням зірок, а «надмірною подрібненістю та надзвичайно слабкою матеріально-фінансовою базою» територіальних громад.

У місті обласного значення у середньому 126 253 жителів, у районі – лише 45 547. І такі райони ще діляться на громади, звісно – ресурсів не вистачає.

І з Концепції, і з життя, і з логіки випливає одне й теж виграшне рішення: утворити територіальні громади з районів: територія – район, населення району – громада. На жаль, президентський законопроект цю очевидність ігнорує.

Ні, для такого законопроекту не те що сльози, снігу взимку шкода.

P.S. буквоїдам: я в курсі, що 6% українців живуть у Києві і Севастополі з їх особливим самоврядуванням, знаю про міграційні потоки внутрішніх переселенців та на еміграцію. Однак, усі ці обставини не спростовують, а лише підсилюють запропоноване.

Борис БЕСПАЛИЙ для UAINFO