Розказав паризький знайомий страшну історію.

Рік тому в їх нормандський будинок вломився пяний неадекватний швейцарець, розбивши вікна на терасі. Півтори години він тероризував жінку з двома малими дітьми, що встигли зачинитися в кімнаті й підперти двері шафою. Він кричав, що всіх їх повбиває і виламував двері. Поліція їхала півтори години. Чувак цей мій знайомий був на телефоні весь цей час із ними, але нічим не міг помогти - кусок дороги все-таки. ЖОДЕН з їх друзів не приїхав на прохання сімейства, щоб зарадити. І надворі зібрався натовп цікавих - рибальське село собі, в людей точно ж були бодай якісь гарпуни, якщо не рушниці - і ніхто, ніхто не наважився зайти в дім допомогти жінці з дітьми. Всі собі позіхали і були цілком свіженькими, після душу в шостій ранку.

Жінка була ікарем. після того6 як півтори години вона була певна, що загине і вона, і діти, більше працювати не може. З сусідів і друзів ніхто й не думав вибачатися - ну а шо, їм же небезпечно було втручатися. Урод-маньяк на волі після 18-ти місяців умовно, і не хоче платити жодних компенсацій. Чого поліція їхала аж півтори години - то певно роботи було багато. Котика там з дерева бабусі дістати тощо.

- В Україні таке було б неможливо! - обурююся я. - Де таке бачено?! Ціле село здорових бицюків засцяло вийти проти одного 25-річного придурка?.. Та в нас би його вже роздерли на німецький хрест. Ще й за дітей!

- Ну то ж не їхні діти. - каже француз. - Просто ви мобілізовані і солідарні. Ви нещодавно пройшли через великі випробування й досі проходите. А тут уже сто років нічого не було. Всі просто стали крайніми індивідуалістами. От хіба - після цих терактів трохи стали відчувати, що всі ми частина одного...

Ну і чому ціна емпатії завжди така висока?((