Едвард Лукас учора, 15 червня, сказав, що в нас є набагато більше, ніж Захід може нам дати. В Україні є гроші (тільки не в тих руках), є воля до боротьби і є цінний досвід, набутий в умовах боротьби. І ще було сказано, що в світі немає жодного прикладу швидкого реформування країни. Це довгий і складний шлях, який має бути пройдений.

Те, що цей мислитель – наш друг, дуже добре. Він говорить правильні речі. Але такі само правильні речі він говорив і в 2008-му, коли Росія атакувала Грузію, а Захід розгублено спостерігав. The Economist друкував критичні статті і розміщував на обкладинці гострі карикатури на байдужих лідерів Заходу. Це не допомогло Грузії з двох причин – вона маленька і вона далеко. Україна велика і близько, тому Захід ще хоч якось переймається.

І це саме ми, хто диктує порядок денний вирішення конфлікту зараз. Заходу насправді байдуже, головне щоб мир і стабільність. Нам можуть розповідати різні казки, але тільки наше бажання визначає, яким буде наше завтра. І чим більше Україна показуватиме волю до перемоги, тим більше нас підтримуватимуть. Якщо погодимось з агресором – Захід зрозуміє, що захищати тут немає кого. Я говорю за всю країну, бо війна зараз усюди, й у тилу бувають не менш важливі битви, ніж на сході. 

Колись давно, пишучи якусь курсову, я вивчала архівні часописи у Вернадці. І натрапила на лист одного американського політика (взагалі вже не пам'ятаю деталей) який стосувався прохання про допомогу від Центральної Ради під час більшовицької агресії. Там була фраза, яку я запам'ятала майже дослівно: "Навіщо допомагати народу, який не зміг втримати державність, принесену йому на чужих штиках?"