Гостре відчуття самотності в натовпі не такої, іншої еліти
"Це у вас охорона чи конвой?" – запитав одного разу психолог, якимось вітром завіяний на фуршет до українського олігарха, згадує в своєму блозі на "Новому часі" психіатр і громадський діяч Семен Глузман. Зрозуміло, цього гострослова на інші подібні зустрічі після цього публічного питання вже не запрошували. Через кілька тижнів після цієї барвистої події (один із присутніх навіть поперхнувся під час їжі), я познайомився з допитливим психологом на якійсь нецікавій конференції. Ми вирішили усамітнитися для продовження бесіди у найближчій кав'ярні.
Я нагадав йому про нещодавній фуршет. Мій співрозмовник, назву його Сергієм, виявився знавцем середньовічної філософії. Запитання до олігарха він пояснив так: "Самотність набагато важче винести в натовпі, ніж на самоті. Це слова Майстера Екхарта, часто перечитую його тексти. Там, під час фуршету, куди потрапив випадково, в ролі своєрідної німої прикраси, я опинився в натовпі зовсім незнайомих людей, ошатно одягнених і явно таких, що вихваляються своїм соціальним статусом. Коли я вийшов із зали шукати туалет, побачив у коридорі кількох "бичків", які з підозрою переслідували мене очима. Після туалету повернувся в зал. Мені там було важко, душно. Я живу і працюю інакше, досить самотньо. А тут ще й посилювався головний біль. Ось я і поставив запитання дуже голосно. І одразу ж пішов. Сподіваюся, назавжди".
Мислення і запам'ятовування – це той спосіб, яким ми, люди, пускаємо коріння, займаємо своє місце у світі, куди всі ми потрапляємо чужинцями. Кожен своє і тільки своє місце. Сьогодні я знаю про Сергія більше. Відокремлені роздуми і небажання витрачати життєвий час на надмірне спілкування призвели до того, що він втратив багатьох клієнтів, які мали потребу в його професійній допомозі психолога. Ринок психотерапії в Україні заповнений шарлатанами і поганими фахівцями. Сергій не зміг, не захотів робити собі рекламу. Дотепна, глибока людина, він не був допущений до викладання психології в університеті. Він і там – чужий. Звичайний наш світ української псевдонауки і агресивного непрофесіоналізму Сергій визначає відомим висловом Сократа: "Великі літери читати простіше, ніж дрібні". Він, Сергій, воліє читати тексти, сповнені дрібними літерами.
Так сталося, що колишні рекетири й наперсточники стали українською елітою. Вони, висвячені нами у владу, дуже затишно почувають себе там. Затишно і впевнено. До речі, у віддалені радянські часи такого не було, влада була владою, а елітою були поети, письменники, актори кіно і зовсім не провладні публіцисти і філософи. Сергія жодного разу не запросили на телебачення, його доля – рідкісна полеміка в фейсбуці. Він – не еліта. Як і чудовий Мирослав Попович, насичений знаннями і бажанням ділитися ними Тарас Возняк, класик в Європі (але не у нас) Леонід Бурлачук, гіркий і чесний Ярослав Грицак, скромна Наталя Яковенко...
В країні інша еліта, брудна і безсовісна. Багатослівна і така, що ніколи не читає серйозні книги. Совість придбала свій специфічний моральний характер лише тоді, коли стала розумітися як орган, за допомогою якого людина чує слова Бога, а не свої власні. Це спостереження мудрої жінки Ганни Арендт. Втім, українська еліта таке не читає. Читання мудрих не вчить заробляти швидкі і брудні гроші.
Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter
Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки