Є такі захворювання, коли пізно щось робити, але й не робити нічого теж неможливо. Із нашою медициною якраз той випадок.

Місяць тому ніби стартувала медична реформа, проте за такого спротиву політиків, чиновників і не останньою чергою професійної спільноти немає жодної гарантії, що вона не загальмує на будь-якому етапі, наприклад, на стадії ухвалення кожного з подальших потрібних законів. Медики з бездоганною репутацією масово висловлюються проти новацій, принаймні тих, які запропонувало МОЗ (серед відомих широкому загалові назву Семена Глузмана й Ольгу Богомолець). Їх слід відрізняти від критиків, у позиції яких простежується особистий інтерес: керівникам державних закладів, безперечно, є що втрачати, подекуди більше, ніж пацієнтам.

Опоненти загалом не заперечують потреби змін, вони лише стверджують, що концепція сира й не передбачає багатьох складних колізій, а кожна з них приховує в собі загрозу чиємусь здоров’ю або життю. Зруйнуємо систему – приречемо тисячі українців. Ніби вони вже не приречені...

Читайте також: Чому Супрун – міністерка з іншої планети

Торік мій важко хворий тесть влаштувався в одну з найкращих столичних лікарень. Прийшов він туди своїми ногами, а далі почалося щось незрозуміле: чотири вихідні поспіль (Міжнародний жіночий день, хай йому грець!), тестю різко гіршає, він відходить на очах, а тут не те що лікування – санітарки не докликаєшся. Усі, кого тільки можна смикати, морозяться. Я не витримав і зробив те, чого принципово ніколи не роблю: зателефонував до доброї знайомої з Верховної Ради – навіть не поскаржитися, а просто запитати поради, що нам робити. І тут почалося: приїхав із дачі головлікар, зібрали консиліум, запросили стороннього професора на консультацію. Тестя витягнули (він прожив ще півроку), але знайомий хірург, який виявився серед залучених до процесу, потім переказав образу, мовляв, навіщо ж одразу до начальства? Ну справді, навіщо? Хай би вже помер...

Кожен або майже кожен українець пройшов через тортури вітчизняної системи охорони здоров’я. І водночас кожен або майже кожен може згадати з удячністю тих, хто йому допоміг чи буквально врятував життя. І в цьому найбільша невідповідність. У нас чимало чудових лікарів, вони вбудовані в систему й водночас діють усупереч їй. Одні це усвідомлюють, інші хапаються за звичний порядок речей, і то гігантська інерція, здатна поховати будь-які зміни. У нас усе залежить від суб’єктивних засад: усе тримається на таланті окремого лікаря або окремого менеджера. І не обов’язково рівня першої особи: іноді два сусідні відділення в одній лікарні відрізняються одне від одного, як старі "Жигулі" від старого Mercedes (нових нема ніде, крім приватних клінік, та й то не факт). 

Простий тест: скільки ваших знайомих медиків, а в кожного з нас є бодай один, володіє англійською в тому обсязі, щоб читати спеціальну літературу? Скільки з них узагалі щось читає? Сучасна медицина – високотехнологічна наукомістка галузь. Хтось вірить, що ми відстали не назавжди? До того ж заплановані новації входять у суперечку з глибоко вкоріненими звичаями та звичками. Хіба звичка не стежити за своїм здоров’ям не частина національної традиції? А займатися самолікуванням чи ходити до ворожки? А викликати швидку, щоб тобі поміряли тиск? А не відкладати на чорний день, хоча б у формі страховки?

Читайте також: Шанс на реформування української медицини

Найбільшу агресію в критиків реформи викликає сама постать Уляни Супрун. Недоброзичливці називають її "санітаркою" або "лаборанткою", хоча всі, хто в темі, знають, що в Штатах чи не найжорсткіша у світі система професійного відбору лікарів. Байдуже, який університет ти закінчував, байдуже, у якій лікарні ти працюєш, звірячі закони професійного відбору практично виключають появу недоуків. Зрештою, поламати систему сталих відносин у галузі може не просто людина зі сторони, а справжнісінький фрик, марсіанин – ну а як ще назвати в нас міністра, який дістається до роботи на метро?

Чи обґрунтовані побоювання противників пані Супрун? Я особисто не маю жодного сумніву, що так, обґрунтовані. То що, зупинити перетворення й дочекатися, доки хтось запропонує досконаліші? Тут питання загальної філософії розвитку нашої багатостраждальної країни. Якщо вже вдаватися до медичних аналогій: чи можна врятувати зуб, якщо пішов гнійний процес? Чи можна не видаляти апендикса, коли почався перитоніт? Чи варто відмовлятися від хіміотерапії, ураховуючи, що вона сама собою руйнує організм?

Немає в нас галузі, де реформи не потрібні "на вчора": освіта, інфраструктура, пенсійна система, суди – власне, всі. Для порятунку кожної з них уже не залишилося хороших рішень: є або погані, або дуже погані. Чи означає це, що ми 
мусимо відмовитися від поганих реформ? 

Юрій МАКАРОВ, "Тиждень"