Шановні читачі, до вашої уваги – традиційна добірка найцікавішого зі світу блогосфери за сьогодні, 2 січня

У новий рік із вірою в дива

Не треба колупати давні історичні пласти, щоб відшукати маркери змін. Що ще чотири-п’ять років тому було новорічним мейнстримом? Російська не вельми пристойна попса про "дєда мороза й снєгурочку", Сердючка та занафталінений "Голубой огоньок" на ТБ, ну й відомий фільм про іронію долі. Олів’є за радянським рецептом, ледь не забув. Такий собі ерзац попередньої доби, хибно зарахований до традицій. Ялинка на Майдані, Ленін на Бессарабці – ці ознаки столиці теж здавалися непохитними. Ну, молоді й прогресивні, звісно, пирскали на такий "святковий набір", але загальна температура по країні вказувала на те, що наш Новий рік – це такий собі масовий день бабака.

"Держави немає, держава померла, держава нас не захистить", – блогери про вбивство Ноздровської

Випадок зі вбивством юристки Ірини Ноздровської шокує не тільки жорстокістю. А ще й тотальною прогнилістю правоохоронної системи. Тотальною. Подивіться на друге фото. Це – Дмитро Россошанський. Це він збив на своєму авто насмерть сестру Ірини. А потім Ірина два роки домагалася справедливого покарання для нього. Причому сам Россошанський – не мажор у класичному розумінні. Він їздив на "Ланосі", на якому і скоїв смертельне ДТП. Живе не дуже заможно, в звичайному будинку в селі біля Вишгорода. Так, має дядька – суддю райсуду. Але не так щоб аж дуже впливового.

Таксист Путін: чому він не хоче, аби ми пристібалися

"Можете не пристібатися", – говорить вам, мабуть, кожен другий таксист країни. Ви все одно тягнете на себе ремінь безпеки, – і що більше ви тягнете, то більше обличчя таксиста наповнюється образою. Якщо ви пристібаєтеся, ви його не поважаєте, вважає він. Бо він є єдиним, абсолютним, священним гарантом вашої безпеки, тільки він один – а не якийсь там пасок. Як влаштована логіка цих людей? Чому вони так ображаються? Чому вони будь-що хочуть, щоб ви не пристібалися? Я часом думаю над цим, і мені здається, що відповідь може бути ось яка. Як і всі ми, вони відчувають себе в цій країні у великій небезпеці.

Мова конфлікту й мова співпраці: опанувати словесне айкідо

Наша політична ситуація має вкрай невигідний вигляд із огляду на дозволену та недозволену риторику. Конфлікт розпочався без жодного нашого бажання, однак із позиції міжнародної дипломатії та вітчизняних моралістів ми не маємо права виявляти агресію, тоді як "всесвітньому гопникові" вона дозволена (чи принаймні толерується). У такій ситуації ми не маємо іншого шляху, окрім як стати такими ж майстрами словесного айкідо, як ті, що спеціалізуються на перемовинах із терористами. Навряд чи на це спроможний кожен із нас, однак ми могли би принаймні з більшою повагою і розумінням ставитися до страждання своїх співвітчизників, аніж до морального комфорту іноземних громадян.

Життя догори дриґом: фейкові новини нового покоління

Те, що ми бачили досі, – фейкові новинні сайти, використання викраденої та перекрученої інформації, безліч фейкових акаунтів у соціальних мережах тощо, – це лише початок. Тактика наступного покоління буде значно гіршою. Вона передбачатиме використання аудіо й відео, які не те що не редагуватимуться, щоб обманути аудиторію, а взагалі створюватимуться з нуля. Це переверне сучасне життя догори дриґом. Ми вже звикли до підробок, але раніше йшлося тільки про документи, а не про людей. Та невдовзі будь-хто з достатньо потужним комп’ютером і відповідним програмним забезпеченням вільно компілюватиме відео за участю будь-якого політика, у чиї вуста можна вкласти які завгодно слова.

Фізкультура під тиху музику далекої смерті

Ти стояв і мусив рухатися, хоч не хотів. Іноді мені здається, що справжня несвобода не в тому, що тобі забороняють, а в тому, що тобі наказують робити. А під музику все було не настільки нестерпне. У ритмі цих уповільнених радянських вальсів можна було трохи забутися і доспати. Й от того разу, одного сухого листопадового дня, я прийшов на шкільну площу, як і всі інші школярі. І ми мали робити колективну зарядку. І фізкультурник Борис Омелянович почав командувати: "Раз, два, три, четыре, раз, два, три, четыре..." Але музики не було. Ми стояли і не розуміли: де музика? Чому нема музики?

Повернення до себе: життя – це теж хвиля

Зараз я все частіше повертаюся в ті часи, до своїх коханих (тільки це слово можу вжити) кончерто ґроссо Кореллі чи концертів для клавіру з оркестром Баха. Мені зараз 37, але я ніби роблю коло, повертаючись до відчуттів і смаків, коли мав 17. При цьому, звісно, я більше не вважаю гріхом зрадити Бахові з AC/DC, Diablo Swing Orchestra, Mumford & Sons, Jethro Tull, Radiohead, Кейтом Джеретом чи Noir Désir. Але бароко продовжує бути для мене, можливо, найбільшим музичним магнітом у житті.