Мій сусід знизу дуже голосно пчихає.

Йому не бракує такту і він не страждає на якусь особливу форму алергії, ні. Просто, бо може собі це дозволити.

Я живу на десятому поверсі багатоповерхівки, а сусід у власному будинку унизу, майже впритул. Він виходить зранку на подвір’я і ляскаючи своїм голосним пчихом, наче пастух батогом, відганяє багатоповерхівки, що обступили його хату з усіх боків. 

Читайте також: Що не так з українськими містами

Мій сусід шмат свого подвір’я, розміром майже як пересічна кухня нашого будинку, закидав битою цеглою та іншим непотребом, який вже років десять за моєї пам’яті там просто стоїть, займаючи місце. Не тому, що він оферма. А просто, бо може собі це дозволити.

Його пчих – це ціла звукова вистава. Він триває декілька секунд, складний і з’єднаний з різних фаз, від неспішного набирання повітря у груди і аж до затихаючої фази звукового смакування цим мікрокатарсисом. Студенти музичних шкіл за його пчихом могли б написати курсову роботу. 

Пчихи мешканців багатоповерхівок зовсім не такі. Вони тамовані і зашугані, сором’язливі звукові акти людей, за стіною від яких вже зовсім інші світи. Мешканці багатоповерхівок змушені пильнувати свої звуки, тримаючи на повідку як собак. 

У сучасному місті людей майже не чути. Є гул автівок і тролейбусів, звуки інструментів, шум каналізаційних систем, гавкіт собак і каркання ворон. А люди не говорять, бо не можуть собі цього більше дозволити.

Коли у нас періодично забудовують парки, то, звісно, одразу збігаються громадські активісти та інші протестуючі. Але це мешканці багатоповерхівок і тому їхні голоси, кволі і навчені стримуватись, одразу тонуть у звуках важкої будівельної техніки. І техніка завжди перемагає.

Читайте також: Бісить зверхнє ставлення до села в сучасній українській культурі – журналістка

А ті, що живуть у власних будинках, продовжують гнати екскаватори у парки, щиро не розуміючи, що парки – це подвір’я для бідних. 

І щороку стає все більше місця, де жити. Але пчихнути вже нема де.