Виглядаючи за вікна своєї теплої кімнати, я зрозумів, що цей ранок буде особливо чудовим. Мільйони оригінальних сніжинок прагнули зустрітися з землею, тому спішили на випередження, десантуючись хто куди. Подвір’я, дорога, дерева, дахи будинків і все, що очі бачили – було біле-білісіньке, всюди ці окупанти «парашутисти».

Вийшовши з хати, я зустрів моїх сусідів, які порадили не спішити на роботу, а зайнятися чимось корисним, – наприклад, розчищати вулицю від снігу. Я подякував, але не для того спав довше, щоб лопату у руки, тому я взяв ноги у руки і давай пензлювати на автобусну зупинку.

Минаючи різного роду місцеві Гімалаї, я дійшов до пункту свого призначення. Там я побачив маршрутку, яка не могла виїхати, бо застрягла у снігу, також побачив маршрутку, яка не могла заїхати, бо розвернуло її трохи. «Ось це так замело!» – все говорили між собою люди, які допомагали своїми руками бідним маршруткам. Далі чую, як диктор автостанції оголошує корисну інформацію, що варто б було посипати піском ці місця, «чуєш Андрію? Там, де маршрутки мучаться». Таки варто б було це зробити, Андрію.

Читайте також: Два типа людей, которых мы не любим зимой

Як не дивно, маршрутка із району, якою часто їжджу, таки вчасно приїхала. Сів у неї. Відчув, що потрапив із Антарктиди у Сахару. Люди потіють, очі плавляться, шуби падають, бо у водія «холодна кров». Пристосувавшись до нових погодних умов, я знайшов оптимальну позицію і зайняв бойову стійку, щоб могли відбиватися від інших фанатів цього громадського транспорту, які у таку погоду множаться у стократ. Будучи під холодно-теплими враженнями, я помітив старшу жінку із новим телефоном. Вона дуже обережно натискала по мультимедійному екрану і вельми дивувалася тому, що ставалося опісля: вискакували контакти, включався Інтернет, камера робила знімки. Все це добре, але жінка всього цього явно не хотіла, бо панічно клацала кнопку «назад». Це усміхнуло молодого чоловіка, який був над нею і мав навушники у вухах, він відчув себе технічним генієм. Але найбільше мене вразила інша старша жінка, яка зовсім не мучилася зі своїм телефоном, а навпаки – насолоджувала його можливостями. Вона дивилася у Ютубі п’ятсоту серію якогось укр-рос. чи рос-укр. серіалу. Єдиний і найважливіший її мінус – відсутність навушників. Тому половина маршрутки уважно слухала, як Серій кохає Лєну, а Лєна кохає Костю, а Костя сам не знає кого кохає. Так і дорога минала, під звуки романтичних серіалів і сперечання за температуру у маршрутці.

Читайте также: Исповедь киевского дворника

Та найцікавіше було, коли почав під’їжджати у Львів – безкінечні пробки вже чекали на нас. вул. Городоцька дуже швидко, від першого по останній номер, втомилася від всіх тих транспортних засобів і нав’язливих сніжинок, які хотіли захопити місто Лева. Тому ця вулиця не пропускала нікого, хотіла, щоб люди відчули спокій стояння, роздумів, якими дорога, яка не подорожує світом, займається постійно. Та філософія швидко уривається у людей. Тому вони зляться, а сигнали машин частішають, як і ДТП, і болісні падіння, та інші білі й недобрі історії, які захоплюють увагу людей.

Зрештою, як каже моя бабця: «з Божою допомогою» я добрався до своєї роботи. От і займаюся нею – пишу. А зараз, думаю, що таки варто було встати раніше і розчистити від снігу все біля хати. Але то вже інша історія. Може, завтра..) 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram