Знаю, зараз це звучить як шматок сценарію для недорогого фільму, пише у своєму блозі на "Новому часі" журналіст Олег Шама. Але на початку осені 2004-го мені справді наснилося, що президентські вибори виграв Янукович, і я прокинувся серед ночі, роззираючись, чи це в кутках моєї кімнати лише тіні, а не бабаї. У такі миті розум кудись ховається, і, як у дитинстві, хочеться покликати маму. Вранці я її таки покликав. Тобто обдзвонив усю рідню й попросив заради всіх мертвих і живих не голосувати за земляка. Дискусії були переважно короткі й не на мою користь.

Найрідніших я поїхав переконувати наочно. До пізньої ночі згадували часи мого дитинства. Тоді ми з мамою і братом часто їздили до родичів у донбаські міста на літні канікули. Для нас, сільських дітей, це було все одно що зараз мандрівка за кордон. Три основні принади цієї цивілізації просто зривали дах. Перш за все це – балкони, на яких можна було стояти скільки хочеш, а коли ніхто не бачив – ще й кинути щось із них. Потім – телефон. Ну, і, звичайно, кілька сортів морозива.

Це там у містечку Жданівці, що за п'ять хвилин машиною від Єнакієва (того самого), я вперше побачив на вулиці й у магазинах жінок у довгих, лискучих і барвистих, як у мультфільмах, халатах.

Читайте також: Донбаський курс на катастрофу

Це там діти у дворі, з якими ми грали, називали нас із братом українцями. Ми говорили так, як балакають у Старобільську (це якісь 150 кілометрів на північ від тієї Жданівки), а вони, як нам тоді здавалося, по-рускі.

Це там я вперше спостерігав, як увечері грають у карти на реальні гроші. Чоловіки з чорними, як у балетних танцівників, повіками та золотими зубами тихо тасували колоду й обмінювалися дрібними, не більше троячки, купюрами.

Це там я вперше побачив, як женуть самогон – основний складник раціону тамтешніх сімей. Тобто його гнали й пили і в нас, але весь процес я побачив саме там. Пізнього вечора всі починали говорити мало не пошепки. Бо з гидкої смердючої каші через гнуті трубки текла прозора рідина, а тітка з мамою щось там регулювали і помішували, і на їхніх обличчях був особливий вираз відповідальності й водночас легкості. Дядько розказував, що без цього напою на шахті ніяк. Бутильок – трилітрову банку самогону – кожен мав виставити на день народження, на початок відпустки й на повернення з неї. Не кажучи про квартальні, преміальні чи 13-ту зарплату.

Це там мені не можна було виходити з дому самому. Не через те, що міг заблукати серед кількох десятків будинків. Тітка тривожно повідомила, що недавно в сусідньому кварталі хлопчика зґвалтували й убили. Це теж було таїнство, бо що таке "зґвалтували" мені не пояснили, а вбивали на моїх очах тільки німці чи наші – в кіно.

Коли до нас приїжджав хтось із родичів із Донбасу – черговий ковток маловідомого іншого життя. Перші півгодини за столом розказували про родини-хрестини та хвороби-лікування. А потім – найцікавіше: подробиці вбивств у донбаських містечках, про які я чув удома, нічим не поступалися голлівудським фільмам жахів про бензопилку. Тоді їх іще не було, й дорослі лякали одне одного, як ми, діти, – жахачками про чорну руку чи труну на колесах.

Читайте також: Гордіїв вузол міфів і реальності Донбасу

Отож, денний світлий Донбас для мене був морозивом, а нічний – розчленованими трупами.

Не минуло й десятка років, як я зрозумів, що красиві жіночі халати – пеньюари, у яких із дому не виходять, бо це майже спідня білизна. Чоловіки грали на гроші, бо за них не було чого купувати. Самогон допомагав із усім цим зжитися. Донбаська російська – не зовсім російська. А Старобільськ і Жданівка – це Україна. Хоч і східна, хоч і різна, і хоч вона вибере "свого" президента, матиме він їх в одному й тому ж місці.

Уже в Києві мені довелося редагувати репортаж про подружжя з Макіївки. Вони вбили й порізали на гуляш свого товариша, з яким за пляшкою чогось не поділили. Я дивився на фотографії розпатраного тіла й розумів – усі ті лякачки з дитинства були правдою.

От звідки був той нічний кошмар.

Тоді 2004-го я переконав рідних не голосувати за Януковича. Але коли він таки став президентом, усі мої, навіть ті, хто живе найближче до його батьківщини, відчули, що настала ніч. Ну, ота сама.

А через десять років той мій Донбас змусив по-справжньому зрозуміти слова Джойса про те, що історія – це кошмар, від якого майже ніяк не прокинутися.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram