Президент України Володимир Зеленський в інтерв'ю газеті Bild напередодні свого візиту до Німеччини зазначив, що "всі війни закінчуються" й пообіцяв зробити все можливе, "щоб домогтися припинення вогню й зупинити вбивства та страждання наших людей у найближчому майбутньому".

Ці благородні наміри можна тільки вітати. Але для того, щоб зупинити вбивства та страждання українців – якщо не в найближчому майбутньому, то хоча б у період виконання Зеленським своїх повноважень – президент повинен зрозуміти, що в наш час закінчуються аж ніяк не всі війни.

Конфлікт на Близькому Сході в тих чи інших формах триває з 1948 року. Це не дипломатичний конфлікт, хоча дипломати періодично розмовляють. Навіть зараз, коли Ізраїлю після серії військових перемог вдалося домогтися миру в тому чи іншому вигляді з державами-сусідами, територію єврейської держави регулярно обстрілюють ракетами з боку сектора Газа. Додайте до цього амбіції Ірану – й ви зрозумієте, що до закінчення конфлікту ще дуже далеко.

Читайте також: Воювати або здаватися: Зеленському час збагнути, що іншого виходу немає

Конфлікт навколо Нагірного Карабаху триває з 1991 року. Сторони уклали перемир'я, яке регулярно переривається військовими діями. Люди гинуть з обох сторін.

Конфлікт навколо Абхазії та "Південної Осетії", який тривав із 1991 року, призвів до російсько-грузинської війни. Зараз гарячого конфлікту немає просто тому, що Росія фактично анексувала території грузинських автономій – як Крим. Але ніяких реальних шансів на відновлення територіальної цілісності Грузія не має. Приблизно такий самий вигляд має і ситуація після війни у Придністров'ї після 1992 року – Молдова поки що втратила шанси на відновлення своєї територіальної цілісності. Але ситуацію з Абхазією, "Південною Осетією" чи Придністров'ям можна порівняти із Кримом: на їхніх кордонах російські війська або війська режимів, які підписали з Москвою угоди про військову інтеграцію та допомогу. А з Росією безпосередньо ніхто не хоче воювати.

Із Донбасом ситуація є набагато складнішою, і я б сказав – гіршою. Росія своєї участі в конфлікті не визнає, продовжує доводити, що криза – внутрішня справа України. Зеленський прагне переговорів з Москвою в тому чи іншому форматі. А Володимир Путін хоче, щоб Зеленський говорив із "сепаратистами" – тобто з керівниками маріонеткових "адміністрацій". Зеленський хоче, щоб припинилися обстріли й убивства. А Путін хоче, щоб у Києві визнали "особливий статус" Донбасу.

Читайте також: Провальна політика Зеленського допомагає Путінові

У такому вигляді конфлікт може тривати без кінця. Тим паче, що в Москві вже зрозуміли, що продовження конфлікту – чудовий спосіб впливу на українську владу й можливість маніпулювання українським суспільством. Що за допомогою війни можна міняти президентів і розклад сил у парламенті. Москва поводиться з Україною як із їжею, яку потрібно довести до готовності. Може готувати страву на сильному вогні, а може – на повільному. Головне – добитися результату, тобто перетворення неїстівної після Майдану України на м'яку страву, яку можна буде легко переварити.

Зеленський говорить, що не може чекати ще п'ять років, тому що "українці гинуть щодня". І якщо Мінський процес не спрацює, готовий спробувати "будь-який інший шлях для переговорів, у "нормандському" або іншому форматі".

Але річ не у форматі. Річ у Росії.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram