Ненасильницьке спілкування останнім часом – це справжній тренд, а зміни звичних способів спілкування, зокрема щодо зменшення агресії або хоча б не примноження вже наявної – вимога часу.

Тому ринок наповнюється пропозиціями щодо ненасильницького спілкування, і його в освітніх закладах мріють імплементувати чи не всі вчителі, пише психологиня Олена Петрушкевич спеціально для УП. Життя.

Але як розібратись, чи це потрібна звичка у школі? А ще як зрозуміти чи люди ним дійсно користуються в освітніх закладах? 

Почнемо, звісно, з визначення, хоча ніби воно закладене в самому терміні.

Ненасильницке спілкування – спілкування без насилля або, за визначенням автора терміну Маршала Розенберга, це метод спілкування, побудований на емпатії до власних почуттів та почуттів співрозмовника.

То як це приклеїти до школи?

До місця, де скупчена величезна кількість вимог, без врахування побажань і потреб учня, тобто за формою справжнього місця насилля?

Згадаємо, для чого дитина йде до школи: знання, вміння, формування особистості.

Читайте також: Чому середній рівень результатів ЗНО такий низький

І якщо ціллю учня є пізнання нового, а вчитель здатний задовольнити потребу дитини в авторитетному дорослому – тоді все добре. Достатньо чітких правил і зрозумілого розпорядку – дитина буде навчатись.

Що ж відбувається, коли дитина бавиться і до пізнання ще не доросла (психологи називають це "ведуча діяльність – ігрова"), а її вже привели до школи? 

Або інший випадок.

В дитини зараз багато переживань, пов’язаних зі змінами в сім’ї і їй не до навчання.

В обох випадках дитині терміново потрібна мотивація вчитись.

По класиці виховного процесу наших шкіл на допомогу приходять жорсткі вимоги, без врахування потреб і побажань дитини. По суті з нею комунікують у насильницький спосіб.

Або ще одна історії, які будуть знайомі багатьом.

Вчитель очікує виконаного домашнього завдання. Він прив’язує оцінки за зошит до семестрової. Він кричить на тих, хто "забув". Він в насильницький спосіб, через залякування – оцінками, зміною ставлення, змушує дітей виконувати завдання.

І подібних прикладів море в буденному шкільному житті: заганяння в страх ("Скажу мамі"), оцінки особистості дорослими ("Тобі час вже подорослішати"), емоційного неприйняття ("Чого ти губи надув?").

Що отримує людина, коли використовує саме ненасильницьке спілкування? На мій погляд, це ясність.

Їй ясно, що потрібно.

Їй ясно, що впливає на її настрій.

Їй ясно, які емоції в неї викликають той чи інший спосіб звертання до неї від інших. 

Розглянемо конкретний приклад.

Я розізлилась, почувши її слова "Ти вічно запізнюєшся". Але чому? 

Ясність формує таку перевагу як прийняття відповідальності за те, що відбувається з людиною.

Немає звичного перенесення на інших – "вона мене ображає", "вони звикли, що я все роблю".

Людина з відповідальністю говорить: "Я точно потребую впевненості, що все роблю вірно. Тому і засмучуюсь, коли хтось поруч називає мене дурепою в цьому питанні". 

Отже, я розізлилась, бо хочу визнання моїх зусиль. Вона тут ні до чого. В неї була потреба, яка залежить від вчасності мого приходу.

Ясність разом з відповідальністю дарують відчуття контролю над власним життям.

А якщо я впевнена, що це я вирішую, кому давати відсіч, а з ким погодитись, то відчуваю себе в більшій безпеці.

"Дорога колего, мені прикро, що я запізнилася і засмутила цим тебе. Насправді я дуже старалась швидко приїхати – обрала оптимальний маршрут, бігла від зупинки. На жаль, приїхати вчасно не вдалось".

І от ми підійшли до головного питання: Як школа може впровадити ненасильницьке спілкування?

Необхідний приклад.

Дорослі, які практикують ненасильницьке спілкування, так будують діалог, що спочатку ти дивуєшся, а з часом, звикаєш і поступово переймаєш цей спосіб спілкування.

То ж завдання перед школою – навчити дорослих.

Далі має йти тривалий процес перебудови зі звичного "Роби, бо треба" до "Мені б хотілось, щоб ти це зробив. Поясню, чому".

Наприклад: "Дозволь пояснити, чому я запрошуватиму батьків на зустріч. Для мене дуже важливо, щоб усі розуміли, як будується навчання. Тобі я пояснила. Тепер хочу пояснити батькам. Які думки в тебе з цього приводу?".

Звучить фантастично?

Читайте також: Головна проблема законопроєкту про освіту – його "косметичний" характер

Але ця реальність вже поруч. Так, у малій кількості. Але все нове починається помалу. Отже, другим етапом є тренування власних висловлювань та думок.

Насправді, під час цього етапу дехто сходить з дистанції. І це теж відповідальність конкретної людини. Адже насправді використовувати ненасильницького спілкування повсякчас – це результат постійної роботи з собою. Ненасилля має бути твоїм свідомим вибором у всьому. 

Третій етап – більшість в організації здатні до ненасилля в комунікації і як наслідок, батьки і педагоги розділяють із учнем відповідальність за результат навчання.

"Мені насправді шкода, що ти не написав домашнє завдання. Його слід виконати, щоб якісніше розібратись з темою.

Як думаєш, буде справедливо додати його до завдань на завтра? Чи ти хочеш розв'язувати ці питання інакше?

Відпочити ввечері – це теж рішення, але коли ти його приймаєш, обирай між наслідками, а не спираючись на бажання. То ж добре подумай і зваж, і прийми рішення".

Такий підхід означає орієнтацію усіх, хто долучений у навчальному процесі у формування відповідальної поведінки як норми, на противагу напрацюванню оцінок.

І досягнути цього можна саме через опанування методу ненасильницької комунікації.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube