Подивіться цей фільм. Знайдіть час і подивіться – краще цілою родиною, і краще без перерв, одним вдихом, щоби змогти відчути те, від чого ми були активно відхрещувались усі роки незалежности, – запах у трьох поколіннях застояного горя.

"Варення з горя і варення вір!" (Микола Вінграновський)

А це ж тільки одної депортації історія (до внуків, до дня сьогоднішнього). А були таких депортацій – десятки.

А ще були просто розстрільні й репресивні "чистки", багатьма хвилями (остання – 1972/73 рр.). І були мільйони селян, чиє життя в рабовласницьких колгоспах нічим не відрізнялося від спецпоселенського в Джезказгані (крім того, що хата була своя, батьківська)...

Багато ще чого було.

Й аж коли цих стариків (із фільму) ви в уяві помножите на три покоління наших батьків, дідів і прадідів – ось тільки після того вам уже ніколи не повернеться язик бовкати, що український народ якийсь "не такий".

Ви змінитеся.

Й аж тоді вся неймовірна, непіддатна уяві сила цього великого й трагічного народу – почне працювати на вас. Допомагати вам.

Але то вже буде інша історія.

P. S. Мене вдряпнула одна фраза з уст героя: ніби українці з'явились у Караганді "з 1947 року", – тих, що були раніше, "розкулачених", він просто "не бачить", не ідентифікує українцями (на час прибуття ешелонів із Західної України вони вже вимерли або асимілювались): так солдат із шанців не бачить плану цілої битви. У мене в 1930-ті загинула в Караганді родина бабусиного кузена, і тому я бачу ширшу картину – але повної її, по цілому 20 століттю, ми не склали й досі. І тому досі не бачимо себе: ні своєї сили, ні своєї слабости.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube