Бойовик у камуфляжній формі безцеремонно нишпорить по кишенях українського солдата, знаходить гранату, і зі словами "Я же сказал, что ніззя" кладе на асфальт до купи інших гранат. Мій оператор Слава Журенко нашіптує мені на вухо: "Москвич, це московська говірка, її ні з чим не сплутаю - я там служив".

Саме так зараз відбувається ротація українських вояків у Донецькому аеропорту. Кілька вантажівок заїжджають по черзі на блокпост сепаратистів за Авдіївкою. Усіх українських вояків шикують і ретельно обшукують. За домовленністю у кожного з них має бути лише автомат чи кулемет і один магазин з набоями. Знаходять більше - відбирають.

На самому блокпосту бойовиків небагато, принаймні менше, ніж наших вояків. У більшості жодних знаків розпізнавання, у кількох - шеврон "Новоросія". Усі в новій формі, добре екіпіровані. На блокпосту єдина одиниця бронетехніки - новий БТР з літерою "М" на емблемі - батальйон "Мотороли". Ми знімаємо все на камеру з першої хвилини. Не ховаємо свого мікрофону - з боку сепаратистів також працюють телеоператори. Звісно, що це LifeNews, та ще один журналіст - з маленькою камерою, певно, місцевий.

Після цього догляду "Урали" з українськими вояками у супроводі БТРа вирушають до Донецького аеропорту. Їдемо повільно, тому встигаємо роздивитися околиці міста. Розбомблені та спалені автосалони, потрощений гіпермаркет "Метро", уся дорога у вирвах. На дорозі спалені автівки. І жодної людини. Взагалі. Ні цивільних, ні в камуфляжі. БТР бойовиків супроводжує нас до самого в"їзду на летовище, далі вже їдемо самі.

За кілька останніх місяців новий термінал аеропорту мало змінився. Ті самі підбиті танки, БМП, спалені автівки. Хіба в самому терміналі все залито водою, на підлозі величезні калюжі.

Вже під час ротації з боку сепаратистів лунає кілька черг, чути один вибух, очевидно, це вибухнула граната з підствольного гранатомета. Українські військові дружно відповідають з кулеметів, але зрозуміло, що повноцінного бою уже не буде - ситуація змінилася.

На "велику землю" вибирається 90-й батальйон, це хлопці з Хмельниччини та Чернігівщини. Вони розпитують нас про догляд на блокпосту бойовиків.

Після моєї розповіді про домовленості на високому рівні, що все це, мовляв, заради безпеки наших солдатів, щоб ніхто більше не загинув, один з чоловіків коротко матюкається. Це Душман, він сидить в аеропорту вже давно. Каже, що заходив сюди з боєм, і хоче так само звідси вийти. Тому зараз він на ротацію не їде. Не хоче. Каже, ось так - це "не по-мужськи".

А ми всідаємося у вантажівку, і за кілька хвилин нас знову зустрічає та супроводжує той самий БТР з бойовиками на броні. Ми їх відкрито знімаємо, у відповідь вони кричать якісь погрози. Але я відчуваю, що нічого вони вже мені не зроблять.

Я їду і згадую свою першу поїздку в Донецький аеропорт кілька місяців тому - під шаленим обстрілом. Коли адреналін зашкалював, а від гордості за наших кіборгів на очі наверталися сльози. А ще думаю про те, що на блокпосту сепаратисти можуть знову нас обшукати чи вишикувати у колону. І мені теж хочеться матюкнутися.