На жаль геополітична обстановка у якій опинилася наша держава згенерувала усі три основні передумови початку військових дій.

Російська модель економічного розвитку дійшла до свого піку. Паразитування на природніх ресурсах та розподіл благ в залежності від лояльності призвело спершу до ступору, а згодом і до падіння. В Росії запорукою успіху є не вміння якісно виконувати свою роботу, а вміння довести свою лояльність. 

Не лояльні, але освічені люди змушені покидати свою країну і цей процес буде лише наростати. Таким чином, в Росії збільшується концентрація носіїв кочівницької, паразитичної культури, які готові відбирати в інших, але не вробляти самому. Тобто велика кількість потенційних воїнів, яка почала загрожувати внутрішній стабільності. Цю проблему так чи інакше потрібно було вирішувати.

Також перейшли будь-які межі непомірні амбіції безальтернативного господаря Кремля, який запевнив себе, що він людина, яка приречена на удачу, так чому б не увійти в історію, як завойовник новітнього часу.

Окремо потрібно зупинитися на цивілізаційній боротьбі. Так склалося, що Україна опинилася на окраїні осілої, землеробської цивілізації, Росія в силу природніх умов розвивалася по-іншому. Тому ментально їм були ближчі кочовики, які нападали на Русь, ніж племена, що осіли над Дніпром. Суворі умови виживання вимагали суворих, жорстких рішень. Тому форма правління в землях, що склали основу російського етносу була близькою до східної деспотії.

В другій половині ХІІ ст., коли Русь припинила існування, як централізована держава утворилися два центри-антиподи – демократична Галичина та деспотичні Володимиро-суздальські землі. Історично їх спіткали різні долі.

Галичина стала визнаним Європою спадкоємцем Русі (на неї говорили «Червона Русь», правителі приймали титули королів). Володимиро-суздальське, а згодом Московське князівство стали васалами «Золотої орди», а з часом Московські князі оголосили себе центрами об’єднання земель руських.

У ХІХ ст., коли, вважається, почали формуватися нації, ментальна різниця між народами стала очевидною Вільне демократичне українське суспільство стало жертвою агресії тоталітарного, агресивного російського способу життя. Ця цивілізаційна боротьба переходила із мирної у військові фази і, на жаль, триває до тепер.

Постійна агресивна політика держави, як я вже говорив породжує військових вождів, які прагнуть задовольнити свої амбіції великими завоюваннями.

«Якщо на початку п'єси на стіні висить рушниця, то (до кінця п'єси) вона повинна вистрілити» − так говорить правило театрального мистецтва. «Якщо в армію масово постачається нове озброєння, то рано чи пізно воно буде застосоване» − так говорить закон історії. Росія занадто багато тратила засобів на армію. Чим більше було нової техніки тим більше керівнику РФ хотілося побачити своє «криваве дітище» в ділі.

Дуже великим виявився контраст із розвитком цієї ситуації та становищем в Україні, де навпаки надмірна пацифікація призвела до повного занедбання вітчизняних збройних сил.

Відтак наша держава виглядала легкою здобиччю в очах кремлівського хижака, тому, виходить початок війни був лише питанням часу…