Харків відчайдушно потребує лідера.

Не бозна-яке відкриття, але сьогодні ця проблема постала на увесь зріст.

Харків унікальний своєю закритістю. Безліч середовищ, найрізноманітніших напрямків і смислів, які об’єднані всередині себе і які не перетинаються одне з одним, які ніяк не пов’язані по горизонталі. Місто інтелектуалів? Так. Місто бариг? Теж так. Так само як і місто блискучих музикантів, художників, будівельників, артистів, меценатів, медиків та науковців.

І відбитих гопів.

Величезний пласт культури з непідйомним багажем пам’яті: українське відродження – це тут. І поховано воно тут же. Страшна, найбільша жнива – зібрана Голодомором – теж у Харкові.

І переселенці, переселенці... З усього світу, що вже говорити про сусідню країну.

Місто, в якому живе половина населення тримільйонної області. Єдиний мегаполіс на величезній території. Не зумів стати навіть хабом для регіону.

Застряглий в лихоліття.

Він нічий, Харків. Він не український і тим більше – не російський.

Так, в місті народився могутній і якісний волонтерський рух. Але кількісно, щодо всього міста... Рівно рік тому, день у день, на тому самому шляху підірваної «ходи», вперше зібралося близько десяти тисяч осіб. Уже в передчутті перемоги. Усі місяці до того – харківський «Євромайдан» збирав – на вихідних – 300-500 осіб. Які й стали кістяком нинішнього руху; вірніше, відчайдушної активності на межі сил і можливостей.

Так, сьогодні в місті не збираються мітинги за яку-небудь «ХНР», навіть із бабусь із червоними прапорами та босяків в адидасах, які маячать неподалік. Але 1 березня 2014-го ХОДА була атакована і взята тисячами саме цих людей. Вони нікуди не поділися. Вони і тепер живуть в Харкові, тільки тихенько. Найсхибленіші з них – теж іноді проявляють активність. Гранатами.

А чим живуть інші півтора мільйона?

Нічим. Похмуро, недовірливо, закрито, індиферентно – чекають.

Ні, не визволителів з тієї чи іншої сторони.

Чекають, чия візьме гору. А коли візьме – так само похмуро пристосуються.

Вони звикли до цього; так відбувається вже багато десятиліть. А як інакше, маючи за керівників патерналістів-харизматів, від Масельського і Кушнарьова до Авакова і Кернеса.

А тепер лідера немає. Неважливо – мер, голова адміністрації, громадський діяч, моральний авторитет... Його немає. Сильного, харизматичного, рішучого. Готового, вибачте за відсутність пафосу, здохнути за (буквально, у наші-то часи). Готового забути себе і благополуччя близьких. Готового до прокльонів сучасників і невдячності нащадків.

Кернес? Був. Тепер немає. Харизми йому й досі не бракує, але вона – не все. Росія зламала його, в усьому. Фізично – він повинен був би боротися за своє життя, а не за свою владу; але якщо це його особиста справа, то влада – справа зовсім не тільки його. Він і раніше діяв, інтуїтивно відчуваючи «масу». Але лідер – не йде за народом, лідер – веде його.

У цьому сенсі Геннадій Кернес не дорівнює Геннадієві Корбану, наприклад (як Ігор Терехов не є навіть кубічним коренем із Бориса Філатова). Так, до Геннадія Корбана питань чимало, до Ігоря Коломойського їх ще більше; деякі з цих питань навіть перетинаються з питаннями до Кернеса. Але і Коломойський, і Корбан – ОБРАЛИ, рішуче і безповоротно, спалюючи всі мости і не озираючись. Кернес – не зміг. Занадто міцні його зв’язки з Росією, і їх він рвати не захотів, і «електорат» на цьому втрачати побоявся. Бовтається посередині, можливо, і виберуть за інерцією мером ще раз, але лідером йому вже не бути. Ніколи не думав, що він погодиться «пасти задніх» – але от.

Ігор Райнін? – Занадто чиновник. В інший час функціонер був би до місця – але тепер? До того ж питань до нього щодо всієї його кар’єри обізнані люди поставлять теж чимало. Кого і куди він поведе? Вірніше, хто і куди за ним піде...

Антон Геращенко? – Виріс, змужнів... І впирається всім тілом проти походу на Ха: амбіції зрівнялися з вагою; вважає, що здатний на більше.

Інна Богословська? – Народ злопам’ятний, і зла у нього багато, і пам’ять у нього довга. Хоча завбачливий Райнін і тут підстрахувався, призначивши дочку Інни радником. Комбінації, маніпуляції... Час для «многоходовок».

Іван Варченко? – Вічний третій номер; це, схоже, планида.

Ігор Швайка? – Сіла батарейка партійного рупора; косить під Залізного Дроворуба, але навіть Опудало з соломою в макітрі було розумніше і самостійніше.

Сергій Жадан? – Гавел був і залишається ледь не єдиним вдалим винятком. До того ж Сергійко, здається мені, так і не пробачив Харкову березень минулого року... А Україні не пробачив всього регіону.

Юрій Сапронов? – Дуже гарячий і занадто обпалений гарячим. Чи ризикне запалити ще раз?

Дмитро Кутовий? – Вислів, якого я ніколи не розумів – «занадто розумний» – Діма наочно ілюструє. Чи повинен лідер бути дурним? Аж ніяк. Але Діма використовуе це саме «аж ніяк» вголос – а народ такого не пробачає.

Олександр Ярославський? – Якщо і є втілення, прости Господи, мема і тега «ху*вийхарьков» – то ось це він. «Можу. Вмію. Але що хочу і коли хочу. І для себе». Крайній індивідуалізм. Воно йому треба?

Олександр Кірш? – Улюбленець бухгалтерки всіх часів і народів. Для лідера занадто добрий. Плюшевий, я б сказав, не в образу Саші.

Я не знаю, звідки беруться лідери. Ймовірно, звідти ж, звідки звичайні люди, а потім на кожному етапі включаються по черзі – гени, виховання, харизма, сила, воля, гарт... Ось цих останніх речей – вже навіть з надлишком.

Він ходить десь поруч. Озирайтеся, харків’яни, він повинен, просто зобов’язаний з’явитися. Не пропустіть. Знайдіть сильного; розумних і красивих він добере сам.

Витягне Харків – витягне і Україна.