РОЗМОВИ У КИЇВСЬКОМУ ТРОЛЕЙБУСІ

«Страшно далеки они от народа». Це я в даному разі про себе. Їду вчора у тролейбусі - і всю дорогу народ сперечається про політику. Мені пояснили, що так у громадському транспорті постійно і щодня.

А я ж зажерлася і не знала! Бо або ходжу пішки, або у метро, або у маршрутках, де всі їдуть мовчки - хто у навушниках, хто з електронними книжками.

А в тролейбусі - персонажі, хоч про кожного фільм знімай.

Персонаж №1. Літня, дуже активна «Юлина бабуся». «Юля така розумна, красива, і говорить без папірця, а цей, дурак, двох слів зв’язати не може». Якийсь чоловік років сорока їй: «Ага, вона бреше, що у неї болить спина, а сама в лікарні на отаких каблуках!». Бабця: «Ви не розумієте, це їй лікарі сказали. Не можна їй без каблуків».

Дві молоді дівахи почали казати, що вони проти всіх, а бабуся дуже темпераментно обзивала їх зрадницями. Дівчата казали: «Ми вам не нав’язуємо свою думку, ви нам не нав’язуйте свою», але заспокоїтись старенька не могла.

Ця бабуся видала афоризм - у відповідь на чиюсь репліку про серіали: «Навіщо нам ті кримінальні серіали, ми в них живемо» - і розповіла анекдот:

«Зустрілися мами маленьких Юлі, Віті і Віті і почали хвалитися своїми дітьми. Юлина мама каже:

- У мене донечка така розумниця, така красуня! Я її ставлю на стільчик, вона віршики читає, всі слухають і милуються.

Мама Віті другого:

- А мій синочок так мене любить, так любить! Щодня мені - то каблучку золоту, то ланцюжок, то одну сережку принесе».

Мама Віті першого:

- А мій синок - не знаю, як так примудряється - що не день, повертається додому весь у лайні, але руки завжди чисті!»

Весь тролейбус від цього анекдоту лежав.

Персонаж №2. Літня дама в елегантному капелюшку (мабуть, ще старша за ту бабцю, але такі бабусями не бувають, тільки літніми дамами). Сумна й велична, схожа на пізню Ахматову. Дивиться на бабусю з жалістю й не без легенької огиди: «Эта бабушка, наверное, больная».

Я: «Чому? Вона просто активна, небайдужа, їй хочеться щось змінити».

Дама: «А что мы можем изменить? Все давно решают за нас».

Я: «Можемо бодай голосувати правильно».

Дама: «А разве наши голоса что-то решают? Все решают деньги».

Розмова моя з нею почалася з суперечки про маршрут 2-го трамваю, який не ходить вже років 20 і який через це пам’ятають лише корінні кияни. Права була я, але вона казала, що знає краще, бо все життя прожила у Києві, і дивилася на мене (вочевидь, через мою українську мову) як на «селючку понаїхавшу» - це дуже гостро відчувалося. Але я вирішила не ображатися, і розмова пішла далі. З’ясувалося, що в дами син - колишній полковник СБУ, кілька років вже на пенсії, і щасливий, що звідти пішов, бо каже, що виганяють професіоналів, беруть на їхнє місце донецьких, і взагалі жити і працювати стало неможливо.

Далі дама ностальгує за радянськими часами: «Брат моего отца был главным инженером на крупном заводе. У него была должность, были деньги. Но построить дачу себе он не мог. Потому что сразу начались бы проверки - откуда деньги на дачу? Посадить бы могли. Ему пришлось ждать, пока подрастет дочь, выучится на врача, начнет зарабатывать - и тогда уже на дочку строить дачу. А сейчас все безработные, но в семье по четыре машины. И никто их не сажает».

А ось і фінальний акорд. Репліка старої дами: «Я думаю, «Свобода» им теперь не даст спокойно жить. На них вся надежда. Они делают то, что говорят, и если они сейчас позовут, то люди бесплатно выйдут на улицы". І все це, знаєте, не радісно, як зазвичай кажуть прихильники «Свободи», а таким замогильним тоном - типу, от розверзнеться земля, вилізуть із пекла чорти рогаті і хвостаті, всі в смолі, вхоплять бандюковичів за шкірки і потягнуть у пекло. Неподобство, звісно, але що ж... Як же інакше їх позбудешся?

Олена БІЛОЗЕРСЬКА