Популістів в українській політиці сприймають як щось комічне – вони уявляються такими собі клоунами, які розважають натовп емоційними тирадами без жодних практичних наслідків.

Насправді – популізм для української демократії є більшим злом, ніж диктатура.

Бо диктатор узурпує владу, і всі знають що це зло. А популіст перетворює найгірші інстинкти натовпу на державні рішення. І ніхто не знає, що це зло.

Після Революції гідності навіть найбільшим песимістам стало зрозуміло, що в цій країні вже не буде диктатури. Янукович мав усе для того, щоби таку диктатуру створити. І ми знаємо, чим це закінчилось. Але зло повертається у подобі популіста, якому, як і Януковичу, плювати на майбутнє країни.

Популіст вважає що все може вирішити швидко й одразу. При цьому популіст як чорт ладану боїться брати на себе відповідальність за вирішення навіть елементарних задач, за які потім можна буде спитати.

Популіст грає на емоціях. Але відійшовши після гнівної промови від трибуни, він цинічно підморгує колегам – «як я гарно вмазав!»

Популіст – це той самий комуніст навиворіт. Він пропонує такі самі прості рішення – як і комуніст. Він так само грає на сподіваннях плебсу, що хтось за тебе вирішить твої проблеми. Він, як і комуніст, зрештою пропонує той самий шариковський принцип: «Треба все забрати і поділити!»

Щоби не бути популістом потрібно не боятися бути одинаком. Дивна річ – воювати проти Системи у нас здатні тисячі. А проти інстинктів натовпу – одиниці. Не раз спостерігав, як «майданівські» депутати, які були на барикадах під кулями, ховали очі, коли треба було голосувати за непопулярні, але потрібні рішення («а що про мене люди скажуть?»)... Хоча реакція суспільства на скандальний «кредитний закон» дає надію, що таких одинаків у нас стає все більше.

Моя вчителька математики, ставлячи чергову двійку, примовляла до класу: «На своїх помилках вчаться тільки дурні. Розумні вчаться на помилках інших». Це для вас, любі українські політики, греки ганьбляться перед світом. Тепер ви знаєте не тільки, що буває, коли захисник страусів втрачає розум, а і те, що можу бути, коли президентом стане «радикал» із заплетеною косою.

У демократії є два вороги – авторитаризм і популізм. Перший руйнує демократії згори, знищуючи ненажерливими бажаннями диктаторами, другий – знизу, нав'язуючи політиками безвідповідальні інстинкти натовпу. Український Майдан 2014 року став для світу ілюстрацією того, що буває, коли демократію намагається зруйнувати диктатор. Греція 2015 року стає такою самою ілюстрацією того, що буває, коли бажання сподобатися виборцеві перемагає здоровий глузд. Багаторічна епопея позичань і перепозичань – велика ганьба для давньої Еллади.

Греки точно програли після референдуму, бо будь-який фінал кредитної саги тепер завершиться для них важкими втратами і, що найгірше, розчаруваннями у демократії, яку, як вони вважають, перші придумали.

І ще. Відстань між авторитаризмом і популізмом насправді невелика. Це як любов і ненависть – відстань туди і назад – один крок. Перед тим, як Греція стала невдячною утриманкою ЄС, там лише у 1970-х панувала диктатура «чорних полковників». А в Латинській Америці соціал-популістські уряди і військові авторитарні режими постійно змінюють одне одного.

Але ж ми не Греція і не Латинська Америка, правда?