Батумі, 1993 рік

Взагалі Батумі залишався оазою миру у переораній війною країні. Ну як – миру? Наскільки то взагалі було можливо. Усі місцеві готелі й турбази було переповнено біженцями з Сухумі та Осетії. Цілі сім'ї, усі три покоління, роками жили в тісних готельних кімнатах і сплачували готельний збір.Чоловіки прийшли з фронту всяк зі своєю зброєю (мрія недолугих українців, які зараз розводять на петиції президенту) і в сполученні з їхнім південним темпераментом і загальним економічним крутим піке, це давало несподівані наслідки. В Батумі, який не воював ні дня, вулиці по ночах вимирали. Швидка і навіть поліція відмовлялися їздити на виклики вночі. То в тому, то іншому кутку міста починали стріляти. Без зла, по-мирному. Просто від радості володіння зброєю, надлишку боєприпасів і наявності необережних нічних перехожих, які зовсім страх втратили, ходять тут ночами.Поближній до порту ресторан мав неформальну назву «Зоряне небо», бо в традиціях фільмів про салуни і ковбоїв, підпилі чоловіки щовечора стріляли в стелю і продірявили її зрештою до стану планетарію.

Нас кілька раз грабували під причалом і виносили з судна сейф. Добре, що ми, навчені ще першого разу, ніколи не тримали гроші в тому сейфі. Усі офіційні особи були озброєними, при чому тягали свої хромовані пушки без кобури, просто заткнутими за пасок, щоб усі бачили, що людина при виконанні. Не знаю, скільки яєць при цьому було відстрелено, але мало грізний вигляд, дискутувати з митницею, наприклад, зовсім не хотілося. А прокурорські взагалі ходили містом з калашем на плечі. Але це все була ковбойщина й дурня в порівнянні з історіями, які розповідали нам говіркі власники вантажів, які приходили під наш борт.

– Добре, що я вдома ховаю автомат окремо, а патрони окремо. Мій старшенький вже ходив у школу розбиратися з учителем фізики, навіщо двійку ставив. Взяв калашникова й пішов до школи. Добре, що патрони не знайшов. Але ж учитель того не знав... – у цьому місці розповіді генацвале реготав, як не в себе, а капітан Накладний похмурнів і сопів.