15 нових років я зустрів там, де не було горизонту. Борщагівка - замість зірок там вікна будинку навпроти.

У сірі багатоповерхівки там намертво впаяно Віктора Цоя - на кожній можна було б вішати його меморіальну дошку.

Він сказав «весь мир идет на меня войной», і світ таки ішов війною. З загостреною викруткою в кишені спортивних штанів, поміж тісними футбольними майданчикам, гаражами, гастрономами і пунктами прийому склотари, трансформаторними будками, садочками, школами, скверами, поміж парканами промзон і рейками швидкісного трамваю. Повз тренажерні зали, секції карате, кун-фу, дзюдо і самбо, кульової стрільби і клуби юних десантників.

Двір на двір, мікрорайон на мікрорайон, Ніколка на Южняк.

Була якась мудрість у цій хлопчачій відмові від миру, у цьому культі війни, якась відвертість була у пияцтві сусідів, щирість - у прокурених під'їздах. Була велика і неуникна спільність життя - крізь тонкі перегородки квартир проникали звуки, запахи і смаки, маріхуановий дим і рок-музика, підліткове кохання і героїнова смерть,.

Вдень ми, діти Борщагівки, були дітьми людей, а вночі ми ставали вовками, збиралися у зграї і бігали темними дворами, керовані якимись древніми генами - самки, самці, ватажки і щенята. До тями приходили лише на ранок, не пам'ятаючи нічого, але з солодким відчуттям життя, наповненого сенсом вщерть, по самі вінця.