Хочу розповісти одну повчальну історію. 1990-го я виїхав з Росії до США за науковим обміном. Так вийшло, що я зустрів у Вашингтоні, де працював у Бібліотеці Конгресу, американку, свою майбутню дружину. І майже одразу отримав пропозицію роботи, ще не маючи ні громадянства, ні навіть грін-карти, лише дозвіл на роботу. Одним словом, залишився. За тими поняттями я все ще вважався неповерненцем. Але мені це було байдуже. У Марка Твена в «Гекльберрі Фінні» є чудова фраза: «Джим не любив павуків, і павуки платили йому тим самим». Мені було байдуже, ким я вважався у СРСР, звідки виїхав, тому що я змалку не любив радянську владу і радянська влада платила мені тим самим. Повернувся я до Москви лише через 15 років. Москва мене не дуже вразила. Але зміни стосувалися вмісту продуктових і книжкових магазинів, а в цьому - в хлібі насущному і в хлібі духовному - головне. Тому я радів за москвичів і взагалі за радянських росіян.

Крім того, центр міста набув більш презентабельного, тобто менш радянського вигляду. Але лише центр. У цілому місто викликало звичні асоціації з відчуттям незахищеності, яке завжди переслідувало мене в СРСР. Трохи вільніше дихалося, але атмосфера в цілому настільки ж душила, як і в комуністичні роки. Зате було неймовірно радісно зустріти старих, близьких і улюблених друзів. Я всім їм був і залишаюся вдячним за пам'ять і прийом. У однієї з моїх старих подруг, дочка якої виросла на моїх очах і на моїх казках (як і її подружка, дочка другої пари друзів з того ж середовища) є чоловік. Він набагато старший за неї, зовсім молодим воював у Другій світовій війні, має ордени. Він дуже відомий російський дефектолог (маються на увазі діти з недоліками розвитку), доктор психологічних наук, професор, член Академії педнаук.

Зрозуміло, що розуміє ціну комунізму. Вони приймали мене у себе вдома, ми зустрілися з великою радістю. Почалися розмови про життя, як, що, чого, які зміни тощо. І раптом він мені каже: «Яке все-таки неподобство, що Крим віддали Україні!» Нагадую, що це був 2005 рік. «Це ще за Хрущова було», - відповів я автоматично, не замислюючись. Ніби закриваючи тему. «А от він і не мав права цього робити!» - вигукнув професор. Тут треба ще додати, що за походженням він чистий білорус, і свого часу, коли я його одного разу запитав, чи правда, що білоруси майже нічим не відрізняються від росіян, він дуже твердо, виразно й значно пояснив мені, що ще як відрізняються і що це абсолютно дві різні нації. Що, власне, правда. Це я в тому сенсі, що ніякого російського націоналізму в ньому не було, та, напевно, й зараз немає. Вочевидь, психологія бидломаси здатна захоплювати будь-яку свідомість. Сказати, що мене ця репліка й взагалі ця розмова глибоко вразили, - це взагалі нічого не сказати. Я був би менш здивований, якби професор мені запропонував таємно з ним повінчатися і втекти до Бразилії або Сальвадору. Або, щоб перейти на менш грайливі приклади, ніби мене в моїй Америці несподівано зупинив на вулиці поліцейський, щоб сказати мені, що, на його думку, Португалія має повернути собі острів Занзібар. Оскільки в XVI столітті острів був частиною Португальської колоніальної імперії.

Крим був частиною Російської колоніальної імперії, але частиною Росії він не був ніколи. Найліпше порівняння - це якщо б англійці зараз схотіли повернути собі Нову Англію, французи - Нову Францію (Канаду), а іспанці - Мексику (Нову Іспанію). Це, до речі, про так звану Новоросію, ідею якої підказав російському КДБ, що прийшов до влади, все той же доброзичливець Солженіцин. Урешті-решт я відповів професорові, що мені ця тема здається дивною й що йому передусім слід було б запитати думку щодо цього у кримських татар. Моя відповідь не справила на нього враження, а я поспішив змінити тему. До чого я це кажу. До того, що навіть у цілком високоосвічених людей у Москві, судячи з усього, дах може поїхати у будь-який момент і невідомо з якого приводу.

Що могло бути причиною настільки дивного зрушення в голові цілком освіченого, милого й м'якого чоловіка - 2005 року? Чому він так поспішив поділитися зі мною своїм «прихованим болем»? Якою є не емоційна (вона мені нецікава), а моральна й правова основа подібної заяви у вустах здорової людини? І чим вона відрізняється від правових і моральних підстав дій комуністичних володарів, які передавали землі туди й сюди на підставі незаперечних на ті часи простих указів? Тому що, якщо говорити про географічну й економічну основи, то вони незаперечно пов'язують Крим з Україною. Навіть з Туреччиною. Але ніяк, ні з якого боку - з Росією. Росія могла б претендувати на Крим лише за однієї умови - якби Україна перешкоджала життю там кримським татарам, корінному населенню Криму протягом багатьох століть, гнобила й депортувала б їх звідти. Але це якраз робить саме Росія. І робила це завжди. Чесно й щиро - мені б хотілося запитати росіян-кримнашистів, у яких є хоч якісь інші аргумети, окрім «Крим наш, бо Крим наш», у чому їхня «російська правда»? У чому суть «кримнашизму»? Там багато росіян?

По-перше, не набагато більше, ніж татар і українців. По-друге, росіян, переселених туди на місця депортованих татар з переданням їм татарської землі й майна. По-третє, Корсика колись давно була частиною однієї з італійських держав, Генуезької республіки. Корсиканці мовою й прізвищами ближчі до італійців, ніж до французів. Чому ніхто не говорить, що її слід негайно повернути Італії? Тому що Франція й Італія дотримуються договорів і тому що самим корсиканцям (а іншого населення там немає) не хочеться до Італії. Але й захотілося б - піти було б непросто через дотримання договору. Аналогічного до договору 1991 року між усіма радянськими республіками.

Цей процес розтягнувся б на роки, й жодна країна навіть не подумала б вводити туди свої війська. Чому шведи не відбирають у Фінляндії Аландські острови? Чому французи й голландці не ділять між собою Бельгію? Якщо кримчанин хоче жити в Росії, йому достатньо купити квиток і переїхати туди жити. Йому не слід і він не має права через таку деталь своєї біографії чинити замах на договірну міжнародну систему. У чому ж справа? Курорти? По-перше, в Росії залишалися кавказькі курорти, а по-друге, Росія, як і Україна, начебто вступила в новий історичний період, коли з'явилася можливість їздити відпочивати й у набагато екзотичніші землі... Скрізь. Кров за Крим проливали? Так, кров колонізаторів і загарбників. А ще більше - кров кримських татар. Культурний зв'язок?

Там жили Чехов, Бунін і Олександр Грін? Тоді чом би не приєднати Баден, де жив і помер Чехов, Капрі, де жили Чайковський, Станіславський і Горький, Флоренцію, де жив Тарковський, Бужеваль під Парижем, де жив з Поліною Віардо і помер Тургенєв, та й сам Париж, у якому жили Бердяєв, Бунін, Врубель, Коровін, Мережковський, Рахманінов, Ремізов, Шагал, Шаляпін? Або хоча б приєднати російське кладовище в Сент-Женев'єв де Буа! Що ще? Які ще можуть бути причини? Це недосяжно для розуму. Розумом Росію не збагнути, як висловився (на мій погляд, іронічно) поет Тютчев. До речі, він довго жив у Мюнхені - чи не приєднати до Росії Мюнхен? Щоправда, Тютчев писав: «У мене не туга за батьківщиною, а туга за чужиною».

Прямо скажемо, що в будь-якому разі слід почати з повернення Німеччині - Східної Пруссії, Фінляндії - Виборзької губернії, Петсамо, островів Валаам і Гогланд, Японії - Курильських островів, Естонії - Петсері, Латвії - Абрене. Натомість, як відомо, пан Путін виголосив, з властивою йому манерою шпани з підворіття, свою відому крилату фразу: «Не Абрене вони отримають, а від мертвого віслюка вуха». Я це кажу не задля гарного слівця. Росіяни нещодавно повідомили світові, що вони покликані навчити світ справедливості. Але російська справедливість чомусь завжди діє лише в російський бік. Перш ніж Росії говорити про претензії на Крим або Північний Казахстан, що робив, анітрохи не вагаючись, так само і вкрай несимпатичний мені Солженіцин, їй слід було б спершу повернути відповідним країнам згадані вище землі. Ось це було б морально й справедливо. Я не хочу сказати, що у Росії є хоч би один відсоток права на Крим. У Росії на Крим немає жодного права. Але якщо вже «качати права», як це полюбляє робити Росія, то починати по справедливості треба було з Виборга, Валаама й Кенігсберга. У чому ж секрет вічного російського «правокачання»? Російській масі, а отже й російському народові властива вічно уражена національна самолюбивість. Знаєте, у кого самолюбивість вічно уражена?

У людей, що страждають на злоякісний нарцисизм. Злоякісний нарцисист ніколи не перед ким не винен. Але перед ним завжди винен увесь світ. У російської людини безліч претензій до світу й домагань на все най-най і щоб неодмінно бути на перших ролях. А ось чого у російської людини немає, то це відчуття власної гідності. Коли російські люди дізналися про страшний розмах репресій проти власного народу, здійснених руками КДБ, і через десять років після цього не лише допустили у себе президента з КДБ, а нібито й голосували за нього - це свідчення повної відсутності всякої честі й всякої гідності, і особистої і національної. Далі був можливий лише один шлях - шлях униз. Моральна, а за нею й фізична дегенерація нації. І ми її сьогодні спостерігаємо. І «кримнашизм», як і властиві сьогоднішнім росіянам «очі завидющі» - саме плід цієї дегенерації, цього звиродніння. Схоже, що іншого пояснення цього феномену не існує.