Я був рядовим холодної війни й одним із перших спостерігачів, який ударив на сполох (у книжці 2007 року) про нову війну, розв'язувану режимом Володимира Путіна.

Тепер мене непокоять не так сили супротивників, як наші слабкості.

У холодній війні ми знали, хто ворог. І протягом кількох десятиліть після її завершення гадали, що наші ідеї взяли гору. У західній моделі політична злагодженість поєднувалася з економічним успіхом. Захід (Європа, США та їхні азійські союзники) міг керувати світом. Усі нібито мали бути від цього у виграші.

Тепер усе інакше. Інтеграція трьох десятків років розвертається в протилежний бік із вражаючою швидкістю. Справа не тільки в Brexit (хоча Європу досі трясе від його ударних хвиль). Ще більший шок – порушення колишніх табу стосовно колективної оборони. Міністр закордонних справ Німеччини Франк-Вальтер Штайнмайєр публічно засуджує проведення військових навчань, у яких бере участь його країна, називаючи їх небезпечним брязканням зброєю. Дональд Трамп і його потенційний держсекретар Ньют Ґінґріч безтурботно прохоплюються про те, що не обов'язково зважатимуть на донині ледь не священну ст. 5 Статуту Альянсу.

Крім того, Трамп відкрито запросив російську розвідку "хакнути" електронну пошту свого опонента. А тепер каже, що пожартував. Не так давно подібна заява розцінювалася б як державна ­зрада, як поцілунок миттєвої (політичної) смерті.

Не менше трясе і Європу. Наші правоохоронці та служби безпеки не можуть упоратися з боротьбою проти тероризму. Шенгенська зона – колись один із китів європейської інтеграції – опинилася на межі призупинення. У Франції й Туреччині запроваджено надзвичайний стан. Ніяк не зупиниться сирійська м'ясорубка. У багатій нафтою Нігерії від голоду вмирають десятки тисяч людей. Знедоленість і злидні в Африці призводять до того, що щотижня в пошуках іншого життя через Середземне море вирушають тисячі людей і сотні нещасних тонуть на шляху. Реакція Європейського Союзу – ­відправити судна возити ­біженців туди-сюди, наче таксі.

Або ж погляньмо на економіку. МВФ, який фактично виконує роль світового фінансового поліціянта, визнає, що схибив у грецькій кризі: надто оптимістично оцінив роль євро. Це добре: тоді грекам, виходить, треба компенсувати прорахунок? Центробанки в усьому світі припиняють масштабний експеримент із друкуванням грошей та супернизькими відсотковими ставками. Не спрацювало! Що робити далі, ніхто не знає. На економічне зростання чекають-чекають, а його ніяк нема. Зарплати стагнують. У більшості країн Європи рівень безробіття серед молоді сягає неприйнятних показників. Глобалізація й фінансовий капіталізм дали змогу багатіям свавільно красти в межах системи, де прибутки привласнюються, а в разі проблем увесь тягар утрат лягає на плечі платників податків.

Я співчуваю нашим лідерам: мені випало крутитися серед політиків та інших людей, які приймають рішення. Здебільшого вони не божевільні, не погані й не дурні. Та не можу згадати часи, коли в очах громадськості вони були б такими безпорадними й дискредитованими, як нині. Тим часом справжні випробування для них – та й для нас – ще тільки починаються. На всіх чекає безпосередній виклик безпековому ладові в Європі від Росії або в Азії від Китаю. На Близькому Сході ситуація поки що доволі стабільна. Та уявіть, що буде, коли стане справді гаряче в саудівсько-іранському конфлікті. Ще кілька терактів у Європі – і люди почнуть вимагати запровадження поліційної держави. Як упораємося з іще однією фінансовою кризою? Ми вже використали всі політичні інструменти, намагаючись дати раду з попередньою (і, якщо точніше, спроби ці виявилися безуспішними).

Звісно, скрутні часи ми вже переживали: я ріс у 1970-ті, що позначилися диктатурами, економічними провалами, тероризмом та низкою геополітичних поразок. Шанси реалізувати навіть скромні бажання безпеки і свободи видавалися тоді заплутаними й малореальними. Та принаймні ми мали чітко визначеного ворога, на якому могли зосередити увагу, – комунізм. Виклики, які обсіли нас сьогодні, значно небезпечніші, а зосередитися лише на одному нині не ­вийде.

Станом на 2 серпня рейтинги Гілларі Клінтон та Дональда Трампа (за підрахунками The New York Times) становили відповідно 44% і 41%. Утім, днями Барак Обама заявив, що Трамп не є адекватною кандидатурою на посаду президента США. Той публічно принизив батьків американського солдата (мусульманина), який загинув в Іраку: після їхнього критичного щодо Трампа виступу на з'їзді Демократичної партії кандидат від республіканців заявив, що всю промову виголосив батько військового, бо його матері "не дозволено" говорити. Це викликало хвилю обурення в ЗМІ та публічному просторі. "У якийсь момент треба сказати: досить", – прокоментував цей випад кандидата в президенти Обама. Крім того, Трамп відмовився підтримувати своїх колег по партії – спікера Палати представників Конгресу Пола Раяна та сенатора Джона Маккейна – на перевиборах у листопаді через їхню критику на його адресу. Іншим резонансним ударом по кампанії Дональда стала його реакція на кібератаку, під час якої було зламано систему й злито у WikiLeaks електронне листування Національного комітету Демократичної партії напередодні номінації Гілларі Клінтон. На причетність до атаки в США зараз перевіряють, зокрема, російських хакерів, натомість Трамп закликав Росію продовжувати в тому самому дусі.

Едвард ЛУКАС, "Тиждень"