Останнім часом доводилося чути неодноразово, мовляв, в українській культурі та – вужче – літературі нині панує "мода на відвертість".

Читайте також: Коли час дихає перегаром: сучасна українська література й алкоголізм

Я можу зрозуміти багато чого у своєму житті, але не можу збагнути, яким чином можна бути відвертим штучно, тобто мати продуманий план, програму відвертості. Можна обрати тему, сюжет, героїв, а як обрати відвертість? І чи існує якийсь еталон відвертості? Чи на кожну відвертість не знайдеться відвертість іще відвертіша, тож первісна відвертість – всього лише млява тінь отієї справжньої?

Немає ніякої моди на відвертість. Просто є речі, про які неможливо не говорити відверто. І, як на мене, ці речі – все, про що ми говоримо. А те, про що ми не говоримо – це мовчання або свідоме замовчування. І як узагалі між собою узгоджуються відвертість і іронічність, свідома гра?

Читайте також: Вірші єднають українців. Націю створює не борщ, а поети

Відвертість ніколи не ходить одна. Ніколи.