Під час безсоння я думаю про найкращу каву, яку мені доводилося пити у своєму житті. У такі ночі я особливо відчуваю оманливість власної пам’яті. Бо знаю, що стільки всього було – але що, детальніше, що саме було? Навіть найяскравіші моменти здаються тьмяними. Але декілька кав пригадала, бо це не так смак, як контекст. Культ зі своїми ритуалами, що може бути як інтимним, так публічним досвідом. Почнемо з останньої.

1. Кава по-кіотськи в угорському місті Дьор. Крізь перетерте заморожене сливове пюре пропустили вершки та каву. Густа, несподівана і гармонійна. То був вечір гарного дня, проведеного в місті, про яке в мене спочатку з’явилася – цілком випадково – книжка, а потім, уже менш випадково, квиток. Ілюстрований альбом про Дьор угорською ми купили на базарі в Береговому на Закарпатті, за 20 гривень. Розкішна книжка: гравюри і старі світлини міста, де я ніколи не була. Невідома мова й місто, але мене вона зачарувала. А потім ми сіли в Братиславі в автобус і за годинку вже були в самому місті з цієї книжки. Не знаю, чому цьому збігові судилося статися – може, щоб я випила ту чудову каву зі сливовим пюре?

2. Кава, якою мене почастував продавець фалафелю на Привозі. Це був прозорий ранок по кількох годинах сну після закриття Одеського кінофестивалю. Свято скінчилося, ми готувалися виїздити з готелю поблизу Привозу. Я втретє за ранок підходжу до улюбленої точки з фалафелем, але олія досі не розігрілася. Ще й кави тут не продають. Але з почуття вини продавець дістав ту, яку тримав для себе, “це мені з Еміратів привезли”. Запарив окропом, але то несуттєво, бо це була найсмачніша у світі кава. Я наче перейшла на нову оптику – бо все, що пила раніше, тепер видавалося таким невиразним, як фото на мильничку.

Читайте також: Ми живемо в часи липкої реальності – філософ

3. Коли серпневого ранку прибігаєш із річки босою по траві, ставиш кип’ятильник, заливаєш розчинну каву вечірнім домашнім молоком, де ледь не третина банки – вершки.

4. Коли п’єш маккаву під час великої перерви на плацу, грає улюблена пісня і ти бачиш друзів або волейбольний м’яч.

5. Липень, на терасі якогось іспанського ресторану починається дощ і потрапляє у твою каву. Офіціант приносить зайве еспресо, замовлене попереднім співрозмовником героя твого інтерв’ю. Кава дістається мені. Розмова мусить завершитися, але вона вдалася. І я не йду, а від надміру щастя чи кофеїну лечу під дощем до офісу – здавати номер. До того писала вночі статтю на верхній боковій полиці липкого липневого потягу з Одеси, а голову мила мінералкою у парку біля пляжу. У старому блокноті є досі побиті краплями чисті сторінки – так записаний той дощ.

6. Кава, випита надто пізно в Рівному, після якої від безсоння пишеш серед ночі есемески, щоб розбудити того, хто нею напоїв. Або не пізно – але достатньо, щоб зірвати дах. Що могла робити тоді зі мною кава, знають друзі. Якщо коротко, з іншими таке робить алкоголь.

Читайте також: Відчути, як це – жити у світі без надії. Чому це важливо

7. З усіх львівських кав пам’ятаю лише першу. Можливо, з неї усе почалося. Вперше до Львова я потрапила в грудні 2000-го. Після справ на вулиці Ференца Ліста (невже бувають вулиці з такими красивими назвами) і вернісажу, де ми купили маленьке керамічне кавове горнятко ручної роботи, з ультрамариновою емаллю і фактурними незафарбованими проміжками глини та милою жабкою на денці, ми зайшли з мамою до фірмової кав’ярні "Світоч". Позаду було чотири години нудної та холодної електрички, попереду теж (сполучення між Рівним і Львовом досі не набагато краще). Останню львівську каву не пригадую. А, пригадую – замість неї було куренівське бренді Крюґера. Бо у фінальний день Форуму офіціанти у "Дзизі" вже настільки на нас не зважали, що каву так і не принесли.

Доки писала, пригадала ще кілька кав. Пам’ять – як стара радянська бібліотека, щоб дістати щось дивовижне, треба добряче попорпатися у нескінченних шухлядках карткового каталогу. Раптом звідти випаде карта, що поб’є всі інші. А може, краще просто все записувати одразу. Чи щось найбільш крихке, як порцелянове горнятко для кави. Належним чином не пригадую жодного.