Усякий, хто мав хоча б віддалений стосунок до міжнародної політики, погодиться: часом буває простіше витлумачити дзен-буддистський коан, ніж висловлювання іншого високопоставленого дипломата. Самим дипломатам це, зрозуміло, не в докір – при їхній роботі треба завжди пам'ятати, до яких ускладнень може призвести одне-єдине необережне слово. Однак трактування їхніх суджень від цього легше не стає.

Нещодавня заява помічника держсекретаря США Весса Мітчелла (а це не така персона, яка може дозволити собі висловлювати лише свою особисту думку) про розміщення миротворчих сил на Донбасі цілковито належить до цієї категорії. ЗМІ цитують її в такому вигляді: «Робимо всі зусилля, щоб дати можливість знайти підхід, з яким би погодилася Росія. І ми шукаємо підходи, які базувалися б на підходах Організації Об'єднаних Націй, які стосуються миротворчих операцій. І не хочемо зусиль, щоб вони стали черговим фіговим листком, яким Росія прикриється». Слова Мітчелла заслуговують докладного розгляду не тільки тому, що це значною мірою позиція американської дипломатії – тут дійсно прихований серйозний сенс, але, на жаль, прихований дуже глибоко.

Перш за все: в якій якості тут розглядається Росія? З одного боку, це начебто партнер, з думкою якого потрібно рахуватися – точніше кажучи, шукати такий вихід із ситуації, який би її влаштував. Але при цьому вона – противник, агресор, порушник міжнародного порядку.

Читайте також: Повернути Донбас поступово

Перш ніж вирішувати, де ставити кому у фразі «Стратити не можна помилувати», потрібно зрозуміти, в чому суть проблеми і чи можна тут врахувати інтереси Росії, не псувати з нею відносини – але одночасно і не дати їй скористатися горезвісним фіговим листком?

Треба враховувати, що Донбас сам по собі Москві не дуже цікавий, в іншому випадку вона якщо не включила б «ДНР» і «ЛНР» до складу Росії, то хоча б визнала їх, як це було з Абхазією і Південною Осетією. Цей регіон важливий лише як інструмент подвійного тиску на Україну – політичного й економічного.

Щодо політичного тиску все більш-менш зрозуміло: про нього за останні чотири роки не писав тільки ледачий. Територія нестабільності на сході України – це та сама каламутна вода, у якій Путіну дуже зручно ловити всіляку рибу. Чи готовий він відмовитися від такої можливості? А якщо готовий, то в обмін на що? Адже не на зняття санкцій – для цього довелося б повернути і Крим, на що він, очевидно, не піде навіть зараз, після переобрання на черговий термін.

Існували й міркування економічного характеру, але вони в останні роки продемонстрували свою неспроможність. Очевидно, спочатку передбачалося, що Україна, позбавлена доступу до донецького вугілля, буде змушена купувати російський газ, причому за тією ціною, яку призначать із Москви. Як ми знаємо, цього не сталося – зараз наша країна взагалі відмовилася від придбання газу з Росії.

Отже, економічну мотивацію можна відхилити, але політична нікуди не поділася. Москві вкрай важливо мати в Україні таку територію, через яку можна було б дестабілізувати ситуацію в країні.

Наявність миротворчих сил у регіоні (навіть при тому, що участь російських і білоруських військ в операції свідомо виключено) – зовсім не перешкода цьому. Потрібно лише розташувати цих миротворців згідно зі сценарієм Росії, тобто вздовж лінії розмежування. Таким чином конфлікт буде законсервований на невизначений термін, і Україна де-факто залишиться розділеною. Подібний розвиток подій може влаштувати Москву, але ніяк не Київ. Це і є той "фіговий листок", про який говорив Мітчелл – і на який, судячи з усього, керівництво США ніяк не погоджується.

Розв'язання проблеми можливе при розміщенні миротворців по всій території зони конфлікту і перекритті кордону з Росією. У цьому випадку самопроголошені "республіки", позбавлені підживлення з-за кордону, незабаром зникли б самі собою, без військового зіткнення.

Але чи погодяться на це в Москві? На це запитання не можна відповісти однозначно, хоча високопоставлений американський дипломат, чиї слова наведені на початку статті, вважає, що така згода необхідна. Не виключено, що Путін, усвідомлюючи всі вигоди свого становища, вимагатиме за схвалення такого рішення високу плату – і від України, і від США.

І все ж прогрес у поглядах наших заокеанських друзів є. З 2014 року і до кінця президентства Барака Обами головним пріоритетом для його адміністрації у зовнішній політиці було «не дратувати Путіна». Навіть якщо в Білому Домі і Держдепартаменті усвідомлювали марність надій на дипломатичне розв’язання донбаського конфлікту, вголос про це ніхто не говорив. Зрушення сталося вже при нинішньому президенті: близько півроку тому американська влада схвалила постачання Україні протитанкових комплексів «Джавелін», тепер же, схоже, у Вашингтоні остаточно визріває розуміння того, що Росія – агресор, якого потрібно зупинити. І її агресія спрямована не тільки і не стільки проти України.

Читайте також: У питанні миротворців на Донбасі Кремль тримає паузу. Демонструє, що остаточне слово за ним – Снєгирьов

Слід зауважити, що Весс Мітчелл неспроста настільки обережний у своїх висловлюваннях і підкреслює важливість згоди Москви на розміщення миротворців. Чи можуть вони прийти на Донбас без її волі? Теоретично так, але це означатиме дуже серйозний конфлікт. Росія як постійний член Ради Безпеки ООН вже не раз зловживала своїм правом вето – безперечно, вона скористається цим правом і для того, щоб заблокувати невигідне їй рішення про відправку миротворців. Якщо ж це будуть не війська ООН, а, наприклад, американські (це поки що не виходить з галузі фантазій, але формально українське керівництво має право закликати США на допомогу, а у Вашингтоні можуть відгукнутися на цей заклик), такий крок обернеться протистоянням на світовому рівні.

Втім, події останнього часу показали, що Росія куди більш грізна на словах, ніж на ділі. Згадаймо хоча б історію з «покаранням» Асада за хімічну атаку, коли РФ спочатку погрожувала збивати американські ракети, а закінчила заявою, що це не її зона відповідальності.

Звичайно, зараз навряд чи хтось візьметься передбачити, як на практиці обернеться справа з миротворчими силами на Донбасі. Можна тільки зробити попередній висновок, що стратегія «умиротворення агресора» стає в США все менш популярною.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram