Попри те, що я вважаю образливим для себе вибір на кшталт "життя або гаманець", вибору президента країни цей ненав’язливий примус не стосується. Навіть якщо обирати доводиться з тих, кого очі не бачили б.

Логіка тут проста. Якщо я називаю себе порядною людиною, то, відсторонившись від морального вибору, я цей статус втрачаю. Погодьтеся, неможливо бути добропорядною людиною, стоячи "на шухері". Неможливо вважати себе доброю, відмовляючи родичевы в порятунку лише через те, що багато років тому між вами сталася побутова сварка. Особливо якщо йдеться про щось украй важливе, як то здоров’я, життя, катастрофи. Роблячи моральний вибір, порядна людина не розмірковує про питання стосунків між батьками та дітьми, коли в неї на очах нищать дитину. Громадянин не може відсторонюватися, коли йдеться про цивілізаційний вибір країни. Потрібно обирати бік, у мить визначаючи, де тут добро, а де зло.

Інколи буває, що людина знаходить для себе виправдання, ба більше – підводить під власну байдужість і відстороненість цілий конструкт. Таке явище називається інтелектуалізацією. У такому разі, як правило, починають лунати розлогі аргументи про неоднозначність буття та філософствування про космополітизм, гуманізм і "справу принципу". Але суть усіх цих інтелектуалізацій проста. Вони дають змогу уникнути морального вибору, зробити вигляд, що відсторонення – це і є "по-вумному". Мені зазвичай хочеться сказати в такому випадку: "Ти можеш уникнути морального вибору. Але ти не можеш після цього претендувати на статус морального авторитета, чия думка має бути почута".

Такою самою логікою керувалися мільйони українців, коли виходили на Майдан і протистояли російській агресії. Якщо сказав, що ти громадянин, просто не можеш залишитися вдома, коли країна потребує твого порятунку. Ворожий чобіт на моїй землі не залишає поля і для морального маневру.

Вибори президента – це вибір курсу. Ціннісний і цивілізаційний вибір. Тому в першому турі я взяла за правило голосувати за того, кого вважаю найдостойнішим. Але в другому... Другий тур – це вибір між двох варіантів. І я вже багато років голосую за того, хто на мою думку є найменш проросійським.

Читайте також: Це не протест, шановні. Це національний суїцид, оформлений під гру в "Російську рулетку"

Фактично, для мене другий тур президентських виборів – це той час морального вибору, коли я не можу дозволити собі власною бездіяльністю посприяти обранню малоросійського кандидата. Можна скільки завгодно казати, що всі вони однакові. Але вибір між Україною та УРСР для мене очевидний. Саме тому в другому турі я голосуватиму за чинного президента.

У другому турі країна обере або Порошенка, або Зеленського. І хай як би я хотіла, щоб главою держави став хтось третій, я в кожному разі обиратиму між цими двома. Обиратиму. Тому що проігнорувавши вибори, я все одно посприяю обранню одного з них. Якщо вибір, який мені залишився – спробувати вплинути на процес або бути серед тих, хто ні на що не впливає – я обираю власну суб’єктність, власні принципи. Жодного шансу проросійський кандидат від мене не отримає.

Сьогодні поширюється думка, що, мовляв, "обоє рябоє". Ситуація настільки нагадує зрежисований другий тур "Єльцин – Зюганов", "Кучма – Симоненко", що важко відкинути кричущі аналогії. Багато хто вже закликає ігнорувати другий тур через те, що "все це підстроєно".

Хочу нагадати вибори 2010 року, коли в другий тур вийшли Тимошенко та Янукович. Тоді теж багато хто закликав не йти на вибори через те, що обидва кандидати – ставленики Москви. Та ж сама технологія "проти всіх" була застосована під час парламентських виборів 2012 року. "Хіба Яценюк кращий за Януковича? Вони всі пов’язані. Тільки Майдан врятує Україну!", – писали мені дописувачі в Facebook. Тоді я намагалася пояснити, що в умовах встановлення бандитської диктатури опозиційний парламент необхідний для того, щоб під натиском можливих вуличних протестів не дати пролитися українській крові.

Буквально за кілька років, коли в центрі столиці гинули люди, а опозиційна меншість намагалася вмовити "помірковану" групу Сергія Тігіпка проголосувати за вивід силовиків із Києва, коли не вистачало голосів, щоб відсторонити від влади кривавого президента – я згадувала цей момент. Чи дозволила б собі "проросійська" Тимошенко стріляти в протестувальників на площі? Чи "слабкі та потішні опозиціонери, які не кращі за Януковича" ховалися б від голосування у Верховній Раді? Як биті, кого суспільство вважало не менш корумпованими та ласими до влади за Януковича, повели б себе під час вуличних протестів? Вони б домовлялися з вулицею, перефарбовувалися б на ходу, та намагалися б очолити протест у бажанні стати наступним президентом. Але вони точно не змогли б не підкоритися вимогам вулиці.

Я бачила на власні очі, як мої недавні опоненти-противсіхи публікували картинки зі свічками й обіцяли "не забути і не пробачити". Але чи усвідомлювали вони, що саме їхній інфантилізм і небажання робити складний моральний вибір позбавили багатьох людей на вулиці шансу вижити? Вони хотіли Майдану? Але ж гинули не вони.

Читайте також: Україна ризикує перетворитися на територію, що так і не встигла стати справжньою державою

Вибір між Порошенком і Зеленським – це реальність. Один, як вважає велика частина виборців, винятково "заради піару" здобуває томос, обіцяє закон про державну мову, під наглядом кредиторів робить реформи й намагається отримати ПДЧ у НАТО. Другий мовчить, багатозначно всміхається, і час від часу видає щось про референдум, миротворців на лінії розмежування, про намір "домовитися посередині".

Його довірені особи багатослівніші. Мова, церква, історія, НАТО, ЄС, території, за словами очільника штабу Зеленського Дмитра Разумкова, – питання, які потрібно відкласти "до закінчення війни". Сергій Лещенко фантазує про прямі переговори глави Української держави з бандитами ОРДЛО.

Отже, для мене ситуація очевидна. Загроза, що Порошенко бреше про те, що приведе Україну до НАТО, здається мені набагато меншою, ніж хоча б кілька відсотків за те, що Зеленський і Ко, проголошуючи російські послання, говорять щиру правду про свої наміри. Якщо перший бреше – я ображуся. Якщо другий говорить правду – Україна перетвориться на Малоросію. Краще я ризикну власним гонором, ніж життями тих українців, хто знову піде на площі, намагаючись зупинити наступ "руского міра".

Сьогодні ми обираємо собі не лідера, ми обираємо майбутнє – України або Малоросії. Враховуючи, що наступний парламент може бути строкатим і більш проросійським – президент, який має право накладання вето, розпуску парламенту стає чи не єдиною особою, яка зможе зупинити капітуляцію. Під тиском вулиці, безумовно.

Я для себе вирішила, що, поки можу, служитиме перемозі України, що піду на вулицю, якщо буде спроба проштовхнути план "примирителів" через українську Верховну Раду. Але я маю до кого апелювати. Тому я обираю Порошенка. Він для мене не лідер. Він той, якому я і такі як я висуватимемо вимоги заблокувати замирення з агресором за рахунок українських національних інтересів.

На моє глибоке переконання, відродження України неможливе без участі суспільства. Але "народ", "люди" – все це абстрактні поняття, за якими легко сховати власну безвідповідальність. Моральний вибір – завжди особистий. Я обираю Україну.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram