Сидіння в карантині спонукає до рефлексій, зокрема над власним ремеслом.

Спочатку – кілька абзаців бурчання.

Кіно – мистецтво оманливо легке, оскільки масове. Мільйони людей ходять у кінотеатри, тисячі з них ведуть блоги, де описують враження від фільмів – і часто плутають кількість "уподобайок" і коментарів із професіоналізмом. Плюс медіа, в яких публікують що завгодно – скандали з життя кінозірок, курйози зі знімальних майданчиків – і теж називають це кінокритикою.

Доклалася тут і рідна система освіти. Щороку університет імені Карпенка-Карого випускає до десятка людей із дипломами кінокритиків – де вони всі?

Ось як було в мене.

Писати любив із дитинства. Спочатку, звісно, науково-фантастичні оповідання (сміхота!) Читати любив не менше. Читав усе – газети, журнали, ту ж фантастику, літературу в рамках шкільної програми; пам’ятаю, у старших класах проковтнув цілого "Фауста".

Читайте також: Зелена біда атакує: під загрозою – українське кіно

В юності, захопившись роком, почав писати про гурти й концерти. Навіть робив самвидавський рок-журнал. Паралельно інколи публікувався в офіційній (тобто комсомольській) пресі. Результат – дика наївна аматорщина, але й практикум теж.

Потім я все це кинув. Пішов гіпувати. Але й вештаючись містами, квартирами та дорогами, б’ючи байдики й розкриваючи свідомість, все одно щось читав, шкрябав якісь нотатки, вів щоденники; самовираження ще смішніше, ніж ота "рок-журналістика".

Зрештою, бурлакування теж себе вичерпало, а бажання писати – ні. Тож я вступив до згаданого Карпенка-Карого на театрознавство. Окрім навчання, активно публікувався: можна сказати, кожна моя курсова робота йшла у друк у тому чи тому виданні. Ще до захисту диплому став штатним кореспондентом культури у "Дні". Із часом тема театру відійшла – через його занепад в Україні. А кіно, навпаки, перетворилося на пристрасть. При тому весь перерахований досвід став у пригоді.

Театрознавчий вишкіл насамперед навчив аналізувати акторську роботу, відрізняти фальш і перегравання від справжнього перевтілення.

Те ж саме стосується драматургії, яку ми інтенсивно читали й розбирали на заняттях. Знати бодай мінімум драматургічної класики, розуміти, як влаштована хороша п’єса з її зав’язками-кульмінаціями-розв’язками дуже важливо: сценарій – основа всього.  До речі, я й досі підтримую театральний тонус уже як глядач – ходжу на добрі спектаклі, коли є така можливість.

Читайте також: Мінералка знову перемагає культуру. І так уже майже сто років

Рок-музика й узагалі музика лунає в більшості фільмів. Причому дуже часто певна мелодія або пісня створюють не тільки настрій, а й сенси. Можна, відштовхуючись лише від пісні в заключних титрах, написати повноцінну рецензію.

Не обійтись у кінокритиці й без образотворчого мистецтва – нам його в інституті теж викладали, причому доволі якісно. Кадр будується за певними композиційними законами; окрім того, режисери обожнюють цитувати окремі картини чи творчість конкретних художників, стилізуючи фрагменти фільмів відповідним чином. Вони цитують, а ти розгадуєш – і це гра, яка приносить окреме задоволення. Тому відвідую найпомітніші виставки в Києві, а в мандрах намагаюся знайти час для музеїв.

Ще одна заувага щодо читання – якщо хочеш добре писати, то читай літературу складну, бажано – філософську й культурологічну, яка тримає мозок у постійному напруженні. Тоді рецензії вилітатимуть як пір’їнки. Читати інших кінокритиків так само варто, але тих, хто розумніший і талановитіший за тебе. Й іноземних, англомовних обов’язково.

Тобто з того, що я написав, виходить, що кінокритик – такий собі вічний студент.

Чим більше знаєш – тим краще пишеш.

Чим жадібніший до всього нового — тим ти професійніший.

Десь так.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube