На Луганщині усе виглядає цілком спокійно, якщо не мати знайомих у місті та не отримувати інформацію від очевидців. Ходиш собі біля СБУ та ОДА та дивишся на автоматників і думаєш: а в тебе не стріляють же. Тобто звикаєш навіть до цієї присутності озброєних терористів, які спокійно стоять.

А коли тобі розповідають реальні люди про те, що з ними трапилося, що когось викрали, підстрелили чи вбили, або просто відлупцювали (хоч і не так "просто" це - калічити людину), то відчуваєш неспокій. А потім знову починаєш звикати, бо вони стоять і тебе не чіпають. І міліція стоїть, їх не чіпає. Так підвищується поріг неспокою і вже якісь автомати та звуки пострілів у місті перестають тебе лякати.

Мушу сказати, що терористи та сепаратисти — це меншість. Ні луганчани, ні мешканці області повально про Росію не мріють. Терористи — деградовані люди, які виглядають бомжами та алкоголіками, та яким дали в руки владу (у Луганську роздавали зброю біля сбу за паспортами).

Цією владою є зброя та певні команди від засланих терористичних груп (відомо звідки). Серед сепаратистів (тих, хто підтримує відокремлення області, натомість озброєних я називаю терористами) є якоюсь мірою адекватні люди, хоч і не свідомі того, що вони роблять, здається, вони не відчувають за собою зради Україні. Але маю враження, що прозріння починає наставати і в них. Бо не може нормальна, мисляча людина прагнути крові або свідомо затуляти своєю спиною злочини проти людини. Не може ж?