Сектор Д - угрупування українських корпусів вздовж кордону з Росією. Звідти регулярно, з перервами на обід, б'є путінська артилерія. Найважче не сам обстріл, а неможливість відповісти. Нерви офіцерів і солдат - на крайній межі. Рятуються бліндажами і матом. Російські міномети і Гради відкрито стоять на нульовій позначці держкордону, до них позмінно підвозять курсантів - здають заліки по стрільбам. Молоді уй*бки точно знають, що по ним не стрілятимуть. Ходять в майках, фотографують вправи по розстрілу українців. Воістину братній народ! Тільки брата зовуть Каїн. Краще не повертатися до нього спиною. 

Та ж сама російська зброя працює з боку Лугандону. Армійський спецназ і місцеві патріоти їх виявляють, далекобійна артилерія за 20-25 км досить ефективно зачищає місця концентрації вогневих засобів. Терористи це усвідомили, ховаються в шахтах і житлових масивах, жаліються "старшому брату". Ті луплять Градом в сторону наших артпозицій. Але наші артилеристи вже перемістилися. Горить достигле житнє поле. 

Основна напруга - в найтоншому, всього 3 км, місці сектора. Там переправа. Маневрені групи днрівців блокують прохід допомоги крайнім корпусам. Б'ють із "зельонки", підскакують на бусах, швидко стріляють по колоні з міномета і зникають. Посеред річечки підбили наш БТР. Медики з білим прапором і великими нашивками червоного хреста намагаються забрати поранених і вбитого. З російської сторони - ураганний вогонь. С*ки кончені. Ввечері екіпаж відіб'ють спецназівці. Вони - головна надія для збитих льотчиків, поранених і окруженців з прикордонних сил. 

Головна задача - розширення сектору Д на північ. Ключ - взяття Савур- Могили. З її майже 300 метрової висоти вночі видно вогні Сніжного, Торезу, Маріуполя. В 1943 тут зіткнулися 4 армії, за неї поклали тисячі голів. Зараз російські воєнспеци збудували на цьому кряжі три поверхи бетонних дзотів, прокопали підземні нори для снайперів, затягнули велику кількість артилерії. Звязка Савур- могили, Сніжного і схованого за звивистою річкою селища Дмитрівки здавалась їм неприступною фортецею. 

Тим сильніший був їх шок від взяття висоти силами декількох українських батальйонів. Грамотний маневр і концентрація сил перемогли самонадіяних реконструкторів минулої війни. Тепер тікають врізнобіч. Їх шарашать з їхніх же вогневих точок. 

"Лєнточка" вантажів пішла до заблокованих в "кишці" підрозділів на північ, до Червонопартизанська. 

Головний військовий транспорт - камази і урали. Курсовий ДШК і 10-12 автоматників в кузовах прикривають вантажний конвой. Молоді хлопці з жахом дивляться на рідні села. Депресняк - не те слово. Бур'ян, занедбані хати, гори пляшок під магазином. Старші жителі опускають очі - багаторічна звичка, подалі від проблем. Шахта, голка, пляшка - звичний вибір цих місць. Іншого життя ці жителі все ще живого СССР і не уявляють. Молодші махають нашим солдатам від пояса, щоб не дуже видно. Українських прапорів чи символів нема зовсім. До того, що вони не "народ Донбасса", а частина України ще треба звикнути. Після рабства від Януковича і страху від терористів дуже важливим будуть перші кроки української влади. Поки що єднає ненависть до Кремля. ПТН ХЛО - популярне гасло. 

Обличчя бійців прикордонних бригад ВДВ дуже стомлені. Багато неголених - звична бравада юнаків, але очі вже майже чоловічі, видають пережите. Скрізь бліндажі, спалена техніка, сліди артнальотів. Але розпачу нема. Вони, на відміну від диванних істериків, точно знають - без їхнього подвигу були б неможливі перемоги в Словянську, Лисичанську, Карлівці, розтин території терористичних "республік". Хлопці криють матом високе начальство, хвалять окопних командирів. При звістці про ротацію спочатку радіють, біжать дзвонити рідним. Потім хмурять брови і вимагають гарантій повернення після відпустки на фронт. 

Вони - слава України.