Сьогодні мав зустріч з одним нашим бійцем. Подробиці нашої розмови якщо і розповім, то років через 2-3, якщо усе буде добре. Не питайте чому - так потрібно.

Але не можу не поділитися головним висновком почутого. А він простий: найбільший герой цієї війни, з тих, хто вижив, - не Семенченко, який про кожен свій крок (зроблений і не зроблений) писав на фейсбук. Не Парасюк, який кожну свою царпину висвітлював у ЗМІ. Не комбати, які дружно пішли у списки. Тим більше - не Ляшко, який встигав одночасно "воювати" і ходити на ефіри. І, напевно, навіть не той, хто поставив собі в соцмережах мілітарну аватарку, щоб зарісуватися перед друзями, хоча і має на це більше права, ніж Ляшко і усі разом взяті політичні туристи в зоні АТО. Справжні герої нашого часу - це ті, хто пройшли війну, поглянули в очі смерті, побачили пекло, вибралися з нього живими і здоровими, але не сказали про це нікому, щоб не дай Боже про це не дізналися родичі і близькі, які за них хвилюються. Тобто ті, хто пройшов усе це і не сказав рідній мамі, щоб вона не посивіла від страху, і друзям, навіть, якщо б і хотів піднятися в їхніх очах.

І таких героїв - безліч. Про їхні подвиги не знімає сюжети ТСН. Їхніх історій не почуєш на СТБ. Їхніх прізвищ немає ні в списку політичних партій, ні на сайті ЦВК у якості мажоритарників. І навіть якщо 1+1, або Інтер захоче зняти про них програму в стилі "Наші герої" - вони на це ніколи не підуть. Але не тому, що немає що розказати. Повірте - там історії такі, що жоден Філатов жодному Парасюку ніколи не вигадає. Вони свою історію нікому на камеру не розкажуть. Лише по тій простій причині, що шкодують близьких їм людей.