Хвилинка снобізму та людиноненависництва. От ненавиджу, коли люди пруться від самих себе. Особливо це смішно, коли наш брат журналіст сяде в кадра, скривить гримасу огиди на ретельно відгримованому обличчі і тоном чокнутої шкільної вчительки починає доскіпуватися до якогось свого гостя. Або чиновник: спростить якусь мізерну бюрократичну процедуру і вже читає проповіді про себе як про Лі Куан Ю щонайменше. А ще ці, модні зараз комбати.

Вони звичайно молодці і все таке. Але в частини з них вже таке запаморочення від успіхів, що Шарль де Голль для них - повний лох, не кажучи вже про таких дрібних персонажів, як Степан Бандера або Че Гевара. Про письменників, музикантів, а тим більше про політиків я взагалі мовчу. Там повна клініка трапляється. Ну не буває великих крутих людей, які живуть без жодних сумнівів у собі.

Усі великі сумніваються і ростуть, незалежно від віку. Вибачте, що плутано і багато буков.