За сніданком згадався забавний епізод моєї «літературної юності».

2002 рік, себто аж 12 років тому. Осінь. Харків. Одного дня мені запропонували взяти участь у не зовсім звичних літературних читаннях (не називатиму зараз тут ані того, хто запросив, ані тих, хто виступали – раптом сьогодні їм не хочеться про це згадувати?). Вони мали назву «Сталь і ніжність». А «родзинка» полягала в тому, що були вони в рамках масштабної тодішньої акції громадянського протесту «Повстань, Україно!», а відтак, проводилися за підтримки різних політичних сил і рухів, зокрема, й Комуністичної партії, і навіть за участі її партійних поетів. Сьогодні дивно згадати, але тоді в нетривалий час об’єднаному опозиційному русі злилися найстрокатіші кадри, і «жарт» «Раніше були рай-коми, а тепер ад-міністрації» міг лунати над прапорами ринкових реформаторів та плакатами з антисемітськими карикатурами.

Першим порухом було відмовитись, але згодом експеримент було визнано цікавим, тож ми, кілька молодих поетів, погодилися. Треба було почитати вірші когось із Розстріляного Відродження і свої тексти. Нас просили, розповідаючи про поетів двадцятих-тридцятих, бути толерантними й не надто дражнити комуністів. Ми пообіцяли спробувати. В афіші, яку повісили на філологічному факультеті, ми про всяк випадок замалювали політичні рядки – щоб ніхто не здер, ну, й взагалі про всяк випадок, ви ж розумієте…

І я прийшов до одного з гарних і занедбаних старовинних харківських залів. Уже не пригадаю, був це Будинок архітектора чи щось інше? Дехто з наших трохи стилізували свій одяг під двадцяті-тридцяті роки. Пам’ятаю, в дівчат були червоні хустки. Коли ж я вийшов на сцену – побачив у залі справжніх піонерів у справжніх галстуках, абсолютно не стилізованих. Поряд із юними борцями за щастя трудящих (цікаво, де вони тепер – продовжують свою справу, зайнялися бізнесом, пішли в айтішники чи в бойовики?) сиділи вперемішку характерні прихильники комуністів і характерні прихильники сучасної поезії. Кількісно другі однозначно програвали першим.

Ми читали по черзі з поетами-комуністами. Крім своїх віршів я декламував Олексу Влизька. Точно, його, один із віршів звався «Плякат одлиги», а взяв я його в смолоскипівській антології «Розстріляне Відродження». Ніхто, звісно, не став навіть намагатися бути занадто толерантним – про долю своїх «підопічних», переважно розстріляних поетів кожен розповів коротко, але вичерпно і недвозначно. Та ніяких конфліктів це не спричинило. Як не викликало й будь-якої іншої реакції: мені здається, електорат взагалі не надто розумів, що і про що ми говоримо та читаємо, настільки не збігалися наші «коди» й «тезауруси». Вони просто мовчки й нерухомо слухали, пожвавлюючись на виступах комуністів.

Ті якраз не читали нікого з двадцятих чи тридцятих. Не було в них і жодних незрозумілих верлібрів зі слідами рок-поезії, чим трохи зловживали тоді дехто з нас. Поети-комуністи декламували римовану публіцистику про соціальну несправедливість в Україні зразка початку двотисячних років. Фактично, запам’ятався мені лиш один із них. Він виступав із радянським туристичним рюкзаком на спині, спочатку просто ходив із ним туди-сюди, а потім, продовжуючи декламувати, вийняв із нього сіру алюмінієву кружку та сіру алюмінієву ложку й поклав їх на якийсь столик біля сцени.

Радянський туристичний посуд символізував пострадянську бідність. Дивно, але цей убогий «хепенінг» виглядав досить переконливо та відклався в пам’яті.

Спроб знайти якийсь контакт між нами й комуністами не робили ні вони, ні ми. Тож скоро ми опинились у досить відомому гастрономі на вулиці Пушкінській, я випив трохи поганого вина. До нас чіплялися, здається, троє підпитих гопників, їх прогнали, але вони знову з’явилися, коли я з одним знайомим уже йшов до метро «Архітектора Бекетова».

- У тя есть сиарета? – спитав один із них ззаду, закидаючи своїм ламким голосом лассо. За його задумом, я мав розвернутись, а він би вдарив мене назустріч моєму руху. Але я завбачливо відсунувся, й він ударив лише повітря. Мій колега зчепився з іншими нападниками, вони зникли десь у напрямку метро. А я почав відганяти гопника парасолькою, як інтелігент із котрого-небудь радянського фільму. Його це відверто здивувало, і коли я став поволі відступати в бік гастроному, де ще була купа наших, він побіг геть. Уже потім у метро я зустрів хлопця, з яким ішов. Він теж відбився. Поетичні читання скінчилися цілком успішно.

Мораль? Кожному митцеві часом хочеться прямо й на повний голос сказати про бідність і несправедливість, про батьківщину й ворогів, про боротьбу. Але як часто виходить: що гучніше й пряміше ти про це скажеш, то більше шансів, що через нещасний десяток років про крик душі згадають десь на маргінесах, і то лиш через кухлика, якого ти, виступаючи, зворушливо тримав у руках…