- Надовго додому? - питає мене сьогодні вранці дід Микола, коли я вийшов у двір прогулятися з собакою.

- В понеділок їду в Запоріжжя по БРДМа, а там - одразу на Піски.

- А може б ти розвернув того БРДМа в протилежний напрямок?

- Як це?

- Ну, на Київ.

- Діду, ви погано сеї ночі спали?

- Ти слухай сюди, тумане. Багато не треба. Ти роту приведи і народ тобі дякую скаже. Шо там та рота на фронті, коли вас там 40 тисяч бійців, а тут лад наведе, бо вже за*бали.

- Діду, неділя свята, а ви матюкаєтеся.

Дід лиш махнув рукою і провадить далі.

- Обирай їх не обирай, колоти то гімно в ступі не колоти, якість гімна не покращується.

- Ну?

- Шо "ну"? Забити зо дві-три сотні, під війну - і все буде в порядку.

- То, кажете, зо дві-три сотні? Спишемо їх під війну? Діду, ви в церкві нині були?

- Дві-три сотні - то як обов'язково. Бо саме ті дві-три сотні людям на нашій Україні дихати не дають. Ми тут зібрался з дідами на кутку і вже на ті дві сотні список составили.

- Ви составили список із двохсот покидьків, які не дають людям дихати і за законами військового часу їх треба поставити до стінки? Покажіть.

Дід поліз за пазуху, дістав простий учнівський зошит у косу лінійку, із потріпаними кінцями, певно, у найменшого онука забрав, і простягнув мені.

Першим на літеру "А" був міністр, останнім на літеру "Я" був прокурор. Поміж них - дві сотні є**анів, чиї імена навіть бридко вимовляти.

Чомусь було не смішно.

Взагалі сміятися жодного бажання нема.

Натомість, кожного дня посилюється відчуття, що скоро хтось, б**дь, дограється.