Вацлавська площа у Празі 21 серпня 1968р.

У тій ролі, в якій зараз російські солдати-призивники в Україні, в 1968 були призивники з усього колишнього СССР. Серед них був і чоловік однієї моєї родички. Дуже приємний, милий чоловік, який зараз займається виноградарством, вівцями, ну і взагалі веде неспішне життя селянина на Півдні України. Я нечасто його бачу, але кожного разу він показує документи, говрить про те, що 1968 року був у Чехословаччині, а добавку до пенсії, як учасник бойових дій, не отримує. Він ніколи не розповідав про свої емоції, про людей, проти яких і на чиїй землі довелося виконувати "інтернаціональний обов'язок". Його турбує тільки відсутність статусу і відповідної до нього грошової винагороди. Спочатку він добивався цього в СССР, потім у незалежній Україні. Але його справа уже десятки років загублена десь по архівах.

Коли я читаю інтерв'ю "бурятів", яких не гребе, що вони захищають чужу їм ідеологію на чужій землі, або ж бачу відео з вояками, що "заблукали", я згадую цього мого знайомого чоловіка. І бачу цих "асвабадітєлєй" через 10-20-30 років, які вони витрачатимуть на те, щоб довести свій статус учасника бойових дій і боротимуться за якісь нещасні доплати до своїх мізерних зарплат/пенсій.

Яка з цього всього мораль? А ніякої, як у новітніх "воїнів-інтрнаціоналістів", яких, як м'ясо війни, імперія в новому обличчі відряджає "визволяти", а вони вбивають ворогів "русского міра", як їхні попередники убивали "ворогів комунізму". І тільки деякі здогадуються, що насправді вони - загарбники. І їхня місія до болю проста: вмирати за чиїсь феодальні пережитки.