Торік, саме перед Великоднем, коли війною ще ледь пахло в повітрі, українців лякали тим, що Віктор Янукович повернеться до України, а саме в Донецьк, саме в день Воскресіння Христового. Найвразливіші боялися, найцинічніші сміялися. «Легітимний» так і не з'являвся, а лише погрожував у своїх інтерв'ю «обов'язково повернутись». Минув рік, Янукович далі Криму не потикається - тут би спокійно зітхнути і відпустити назавжди кляте минуле, але...Ми говоримо «Янукович» - розуміємо «Сім'я». Чи зникла вона без сліду? Чи не лишилося в Україні щупальців мафіозного спрута, які й далі висмоктують капітал із країни, чи не залишилося довірених осіб, що діють в інтересах і на благо кримінального клану? Відбуваються перевірки, триває слідство, і немає жодної впевненості в тому, що не качають різні там «свічні заводики» через підставні «прокладки» прибутки тим, хто бачить владу як універсальний інструмент для «віджиму».

Ми говоримо «Янукович» - розуміємо режим. Не просто необмежена влада напівписьменного гопника, що спирається на міліцейські кийки та спритних прокурорів. А ціла система відносин, кругова порука, легалізований кримінал, який має вікна на митниці, «кришує» бізнес, розставляє смотрящих в органах влади, влаштовує тендери для своїх, освоює бюджети, конвертуючи їх в особисті статки. Ми не здолали цього остаточно. Є попит і пропозиція на хабарі, є політики, готові захищати приватні бізнес-інтереси, немов державні. Отже, справа Януковича живе й перемагає.

Система злочинної влади не виникла нізвідки. Зло здатне регенеруватись. Як у змієборчих казках: герой відрубає чудовиську голову, а на її місці виростає нова або кілька нових. Режим живився не тільки олігархічними капіталопотоками і ностальгією «червоних директорів» за «порядком», а й демагогією та безпомічністю тих, кого в нас прийнято називати прозахідними демократами. Вони чимало зробили для того, щоб ворог не сприймав їх всерйоз. У 2004-му, коли Януковичу і Ко ніби назавжди сказали рішуче «прощавай», влада теж здавалася рішучою і пригрозила бандитам тюрмою. Але по-дитячому так, пальчиком. І так само по-дитячому наївно програла, здалася перед реваншистами, які дістали з рукава козир «стабільності», а після своєї перемоги почали карати політичних опонентів серйо­з­но, реальним позбавленням волі.Регенерувалося зло і сьогодні. Була Партія регіонів -обернулася на Опозиційний блок, який уже на повному серйо­зі вдає із себе політичну альтернативу, відкуповується заставами від кримінального переслідування, купує голоси виборців, імітує «голос промислових регіонів». Словом, готує черговий реванш. Власне, для цього не потрібен сам Віктор Янукович, від якого партайгеносе відвернулися, щойно він спакував свої валізи в «Межи­гір'ї». Це ще навесні 2014-го вони розгубилися між сепаратистами й геть карикатурними кандидатами у президенти у вигляді Михайла Добкіна та Олега Царьова. Тепер страхи минули - «хунта» не береться до серйозних переслідувань функціонерів режиму, люстрацію можна обійти кількома «порівняно чесними методами», су­спільство змучене вій­ною та економічною кризою - золотий час для популізму, спогадів про долар по 8 грн та обіцянок «забезпечити мир».

Ну, звісно ж, є ще всевидюще око світового співтовариства. Того самого, що роками потискало руку Януковичу, закликало його звільнити Юлію Тимошенко і все ніяк не наважувалося запровадити проти нього санкції. Воно може занепокоїтись, якщо Київ надумає судити режим «межигірського господаря» за правилами Нюр­нберга національного масштабу: а раптом за ґратами опиняться ідейні регіонали чи, боронь Боже, комуністи? Небажання Заходу називати речі своїми іменами, розбиратись у суті політичних процесів в Україні - це ще одна вагома підстава для реставрації кримінальної диктатури. Адже в будь-якій непевній ситуації можна просто «поважати вибір України» і «враховувати інте­реси Росії у Східній Європі».

Однак «контрольний пакет» залишається таки у виборця: якщо він впаде духом, втомиться від власної активності, засумує за патерналізмом і забажає скинути із себе відповідальність за країну, жодні реформатори, прокурори, закордонні інструктори та інвестори не порятують державу від катастрофи. Таких прикладів, на жаль, не бракує і в нашій історії, і в недавньому минулому Грузії, де, попри успіхи прозахідної команди, врешті-решт на коні опинилися ставленики щедрих олігархів.

В українському інформаційному просторі триває мода на ворожіння: коли Путін піде у повномасштабний наступ? Однак мало хто помічає Януковича на порозі, який руками своїх українських поплічників - як щирих, так і опосередкованих - затіває гру, «красу» якої нам належить оцінити, якщо вчасно не зупинити її.