Луганщина - це в якомусь сенсі 50 відтінків сірого української політики перед обличчям гібридної агресії.

Це губернатор - big boss, цілий керівник не просто обласної, а цивільно-військової адміністрації. Але жити йому нема де, знімає готель.

А його держслужбовці в адміністрації, які покинули окупований Луганськ з квартирами/городами/коріннями працюють на власних комп'ютерах і сидять на власних стільцях, бо Кабмін заборонив "капітальні" витрати.

Це водій "переміщеної" прокуратури, який правдами/неправдами вивозив з ЛНР бюджетну машину на власний страх-ризик, бо ж деражвне майно, і там йому "нема що робити", і 7 місяців не мав тут праски (зрештою з колегою по 20 грн таки назбирали), а постільну білизну прав у відрі ("ох це незручно"), але дружина його з дитиною залишилися там. Бо там будинок.

І дитинка з особливими потребами. А тут тапчан незручний орендований. А держава не може пообіцяти квартиру. Ну таки справді не може зараз! І рідні сюди час від часу можуть приїхати. А він туди не може, бо "помстяться". І "часто хочеться все покинути й поїхати до дружини й дитини". І це такий тихий прикрий героїзм, який не потрапить на радари ОБСЄ і ООН, і не оформиться у позов до Європейського суду з прав людини. Як ілюстрація до пісні Тартака "я не хочу бути героєм України".

Це окремі добровольці або бійці, які стоять на передовій. Там на лінії вогню, де може скосити випадковим або невипадковим пострілом.

І які водночас кришують контрабанду. І хтось із них таки винен у смерті командира Ендрю з мобільної групи, яка бореться з контрабандою в зоні АТО.

Це викладачі, які "переселили" університети та студентів на нами контрольовану територію. Але як люди, які чи не найбільше заслуговують право вибирати українську владу, такого права як переселенці, схоже, не отримають. Бо є страх влади, і часом виправданий, що цим правом жорстко скористаються для викривлення результатів.

Це пересічний луганчанин, для якого до колишньої бідності й корупції додалася війна. І ми кияни в цьому винні. А Бойко, може й "з вишками", але давав роботу, щоб прогодувати сім'ю. А Сєвєродонецьк (новий адміністративний центр Луганської області) хоч і звільнили, але тут від сили побували лише 5 відостків депутатів з того часу. То "вони нам потрібні як території чи громадяни?" Треба більше спілкування. Бо від початку таки було слово.

Це ‪#‎незарада‬ й ‪#‎неперемога‬. Це, в першу чергу, окрім приводу для відчаю, привід для дій. Треба щось робити. Навіть щось маленьке. В силу можливостей.

Пост за висновками нашого суботнього виїзного засідання антикорупційного комітету в Сєвєродонецьк.