Дуже снобське. Знову зустрів однокурсника. Із розгорнутим парусом білого поліетиленового пакету в руці, як завжди. Він був найуспішнішим, підказував викладачам, тепер – першим ділом скаржиться, "виносить сміття" з голови в голову.

Є така категорія людей, яких зустрічаєш лише вдень і неодмінно – із "целофановим пакетом", ніби щойно випрасуваним, у руках, рівно простягнутих до землі. Не з таким, як у "Сільпо", а з документозним, незгинно-незламним, в якому можна всюди носити історію хвороби без ризику примнути. Пакет настільки невідривний, що якби в нього засунути великий камінь і скинути його носія у воду за борги, той би втопився, так і не розтиснувши кулак пакетної єдності.

Мене ж після зустрічі з однокурсником моя схильність до простих рішень занепокоїла простою підозрою: вся причина їхнього життєвого провалу – в пакеті, який вони не в стані відпустити десятки років, в цьому заякорілому обмундируванні для сміття з прорізами для опущених рук, яким по суті є пакет, створений для приховування змісту переношуваного і непереношуваного. Вони так і вдягаються, ніби повиносили все сміття з магазинів на собі – не тому, що одягаються дешево, швидше навпаки, але типово-однаково. В їхніх ностальгуючих руках – поганий той пакет, що не мріє стати барсеткою.

Ностальгія – це надривне відчуття початку власних координат. Його можна все життя проносити за собою у руці. Але навіть мертва петля – це значно веселіше за мертву точку.